Главная страница 1 ... страница 13страница 14страница 15страница 16страница 17страница 18страница 19
З цієї точки погляду дістають “моральну” апробату і “злі” вчинки, а осуджуються “добрі” з точки погляду “вселюдської етики”. Кожна species має свою чесноту, а суперечки різних чеснот рішаються не їх гармонізуванням і порозумінням, так само не таким шляхом відбувається запанування нової моралі. “Якими засобами приходить до влади якась чеснота?”, питається Ніцше, і відповідає: “засобами боротьби. Панування чесноти можна осягнути тими самими засобами, якими взагалі осягається всяке панування. Так приходить він до своєї “moralfreie Tugend”100.
Не маючи жодної спільної санкції, крім себе самої, немає кожна збірна мораль над собою спільних засад (“щастя всіх” і проче). Конфлікти різних чеснот (ідей, рухів) ніколи не можна вирішити їх погодженням, “гармонією”, “жадні принципи не можуть заборонити, щоб слабший уляг насильству дужчого”101. “Мораль” не “пізнається” з досвіду, але є відразу, як платонівська, про яку згадувано вище. Вона не коже пізнаватися абстрактним розумом, і без відносин species та її інтересів, лише завжди числиться з ними102.
Природа наділила нас бажаннями, приємність і біль – це лише вигадка природи для осягнення своєї мети. “Бажання є лише в тім самім змислі, що й вогонь і блискавка. Тому лише філістри можуть абсолютно відкидати і морально осуджувати війну, убійство, насильство, – філістри і люди з відмерлим інстинктом життя, кулішівські “євнухи”103. Леся Українка писала: “Брудні не наші інстинкти і пристрасті, але їх спотворення через купівлю і продаж того, що не повинно ставитися на торг”104. “Насолода й біль мають своє походження не в природі речей, але в природі пластичних організмів”...105 “Ніяка річ не є добра,... лише відповідно до того, як вона впливає на організм”106... Тут ми знову приходимо до “спеціяльної” моралі, що диктується розвитком сили окремого організму, до Reichtum an Person, до Fuelle in sich, Jasagen zu sich, до Ueberstroemen, до Herrwerden wollen, до того критерія правди (і моралі), який є в “зрості почуття сили”. Ті моральні ідеї є добрі, які йдуть на користь в конкуренційній боротьбі за існування, що йде поміж соціяльними групами або між групою та її природним окруженням; добре поступування те, яке на користь роду, зле – на його некористь107.
Та етика присвічувала Вітманові, коли він співав про “творчу войовничість”, далеку від “чутливої мрійности”. Вона ж стояла перед очима Зудермана, для якого неморальним було лише “банальне, ординарне і вульгарне”108.
Мораль, яка є мораллю всіх нових і свіжих рас, всіх сильних одиниць, всіх нових, повних майбутньости, ідей ...
Все тут сказане треба зачислити до однієі (четвертої) з головних прикмет всякої великої ідеї (і руху, що йде під її прапором), яку долучуємо до обговорених у попередніх розділах. Ця ідея є непримирима, безкомпромісова, фанатична, “аморальна”, за свої приписи бере лиш те, що в інтересі species. Цими прикметами відзначається кожна велика національна ідея, і це, а ніщо інше, дає їй таку вибухову силу в історії.
 
РОЗДІЛ V
СВІДОЦТВО ІСТОРІЇ – “РОМАНТИЗМ” ЯК ЧИННИК ПОСТУПУ – СИНТЕЗА РАЦІОНАЛІЗМУ ТА ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМУ – П’ЯТА ВИМОГА ВОЛЕВОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Історія підтверджує правдивість сказаного вище. Бо в ній перемагають лише ідеї характеру “романтичного”, релігійного, ідеї аґресивні, емоціональні й фанатичні. Під чиїм впливом, як не цих ідей, відбувалися всі хрестоносні походи, 1793 рік, визволення Франції від англійської столітньої інвазії за Жанни д’Арк, і багато інших, про які я вже згадував в попередніх розділах?
Візьмім наші часи! Один з тих, хто робив велику війну й вів до перемоги свій нарід, пише: “При старих сталих військах, генерали грали важнішу ролю, ніж політики. Але в останній війні, коли нація була військом, було інакше. Найнебезпечнішою зброєю на війні, це не тяжкі армати, лише здібність (провідників) кріпити серця... Чи ви колись уявляли собі, що Німеччина скапітулює на ворожій території? (Але це сталося, бо) ... їй зломлено хребетний стовп. Чи ви думаєте, що щось подібного могло б статися, коли б Німеччина мала на чолі такого Клємансо, Ґамбетту або Пітта? Але Німеччина їх не мала. (Вона мала)... політиків, що не знали, як промовляється до серця нації”109] Промовити ж “до серця”, нації, як старався я довести, можна лише сугестією та однією з тих “романтичних” ідей, за які маси віддають своє життя. Такою ідеєю в світовій війні була ідея боротьби “культури з варварством”. Сила тієї ідеї була така переконуюча, що вона не тільки скріпила волю союзників перемоги, але зломила волю до перемоги в німців. Сила цієї ідеї була в її безкомпромісовості (французьке jusqu’au bout, англійське knock out), в порівнянні з якою, половичною й непевною була воля німецьких провідників, що безперестанно поновлювали свої щирі мирові пропозиції...
Представник другої побідної нації повторяє ту саму думку: “Двигун всякого чину є почування. Всі великі історичні рухи були попереджувані міцними почуваннями. І власне ті особистості, яких почування були найбільш несамовиті, мали найбільший вплив на стан і характер суспільности. Чисто інтелектуальне почування ніколи не вистачає для опанування юрби... Величезний успіх релігійних реформ завдячують вони переважно іраціональній силі їх чуттєвої природи, а ніколи інтелектуальній”. Не лише світ кермується “пристрастями, а не інтелектом, але й... дійсні пани світа, щоб заслужити цю назву, мусіли бути часто ентузіястами і фанатиками”110. Історія свідчить, що під впливом тих ідеологів “основувалися великі імперії, здвигалися церкви, мечети і катедри, змінилася ціла поверхня землі”111. Ніби вторуючи американському соціологові, пише його французький колеґа: “Лише фанатики основують релігії і держави,... На гукання Петра Аміенського мільйони кидаються на підбій Орієнту... Слова візіонера Могамеда уділили його сторонникам силу перемогти старий греко-романський світ... Лютер затопив світ в огні і в крові”... A що, в порівнянні з ними, питається автор, зробили в історії Ньютон і Ґалілей? Фанатики творили історію, візіонери, винахідці звабливих видив найбільше спричинилися до зміни обличчя світу. Їм це вдалося, бо вони “несвідомо втілювали в собі ідеали своєї раси і свого часу, дали їм вираз” бо нарід можна за собою повести, лише “здійснюючи його сни і мрії”, бо в решті решт ідеї кермують світом. Щоб ці ідеї втілилися, мусять вони мати до послуг собі мрійників і сновид. “В ім’я хоробливих фантазій перетворювався світ, загибали культури, нові повставали натомість... Ілюзії були найважнішим чинником в історії... Ілюзія покликала до життя піраміди,... море крови проллято задля здобуття однієї однісінької домовини, викликано революції, основано держави”. Йодль каже: “ціла історія вчить, що успіх все по стороні народів з сильнішими пристрастями”112.
Ґеорґ Зіммель навіть підноситься до твердження, що “безхарактерність” XIX віку має своє джерело в занепаді впливу чуттєвої сторони нашої вдачі й гіпертрофії розумовости. Інтелект, за Зіммелем, взагалі, як і гроші, – безхарактерний, “не з браку потрібної якости, але тому, що він цілковито стоїть по той бік вибираючої односторонности... Ми жадаємо від усіх речей... означености характеру, а часто теоретична людина все розуміє й прощає. Сплощення чуттєвого життя, яке приписують теперішності в противність до односторонньої твердости і жорстокости минулих віків; легкість інтелектуального порозуміння між людьми, хоч як різно-родних натур і становищ, в той час коли така визначна інтелектуальна особистість як Данте, говорив, що певним теоретичним противникам треба відповідати не доказами, але ножем; тенденція до полагодження, що пливе з байдужности до основних питань внутрішнього життя, які... не може рішати ніякий розум, – аж до ідеї про світовий мир включно, що особливо плекається в ліберальних кругах, історичних носіях інтелектуалізму і грошевого обороту: все це випливає, як позитивний наслідок, з цієї неґативної риси бгзхарактерности”113... Безхарактерність нашого віку, його угоди, який він вніс скрізь – в відносини між клясами, націями, поглядами, релігійними партіями, позбавивши людськість всяких ширших перспектив і плянів, замкнувши її в вузький круг буденщини; безхарактерність, яка поставила на карту саме існування нашої цивілізації, отже і на думку Зіммеля корінилася в гіперінтелектуалізмі, в “безвір’ї”, в браку фанатичної “односторонности”, емоціональности.
Не ту “безхарактерність”, яка приводить народи на край загибелі, але цю “працю для порожнечі”, ці зусилля фанатиків винагороджує історія. Їхже ж твори лежать в інтересі людського поступу, який лише їм завдячує, що це слово не є порожним поняттям. Непорозуміння твердити, що жадоба панування належить до іншого роду понять, як інші бажання; що вона неприродна... Зусилля, направлені задоволити це бажання привели до найбільш ефективних поступів у суспільнім розвою. Впливові цієї жадоби панування завдячують своє сформування великі нації. Цьому ж чинникові, підпорядкуванню великих просторів і великих мас людськости під вплив однієї регулюючої сили треба завдячувати поступ цивілізації. Великі амбіції, віра великих народів у своє післанництво, їх жадоба панування, чуттєвість їх психіки, стремління до розросту привело до притягнення цілих континентів до европейсько-американської культури. “Так само як у біології не та чи інша раса, не той чи інший організм, але органічний світ взагалі, тягне користі з боротьби за існування (опертій на жадобі панування кожної species, – так і в соціяльній сфері не одиниця,... але ціла суспільність користає з додатних наслідків динамічної активності! (її членів). Коли піонер прорубає нову стежку в лісі, він прагне задоволити особисті свої потреби, але тим самим дає засіб задсоволити... потреби всіх інших одиниць.
Так само, як за піонером, що прорубує стежку в лісі та йде нею, щоби з неї ніколи вже не скористати, йдуть інші, аж поки з стежки не стане великий шлях, так само досягнення зусиль одиниці взагалі, хоч у даний момент служать лише їй, стають початковими кроками матеріяльної цивілізації”, для всіх114. Такими діячами цивілізації були Колюмб, Васко-да-Ґама, Кіченер, перші колонізатори Америки, наші борці з кочовиками, а всіми ними гонила “жадоба панування”, всі вони були опановані сновидною ідеєю, всі вони мали щось з “очайдушности авантурничих віків” (Гоголь), всі вони проголошували “право сильного над слабим” (Куліш), про яке так основне забуло наше недолуге покоління... Бо ці зусилля (каже Сорель) в напрямку ліпшого, помимо відсутности всякої безпосередньої особистої винагороди, творять ті таємні прикмети людської вдачі, які забезпечують безнастанний поступ у світі115. Ту саму думку висловив Ворд: “услів’я, під якими розвивається життя є того рода, що... переслідування одиницями їх мети одночасно провадить до мети природи. Почування (одиниць) пристосовані до функцій” (природи)116. Природа (каже другий філософ) лиш тим чином осягає своєї мети, що вона прищеплює одиницям певне уроєння (Wahn), завдяки якому їм уявляється добром у собі те, що в дійсности є добро для роду117. Англійський історик Сільі, в своїй книзі (The Expansion of England) каже, що брітанська імперія вийшла як плід “напів свідомих зусиль маси поодиноких англійців”. Брітанець ішов у світ шукати свободи, приватного зиску, пригоди, і забезпечення від сусідів, чи панування над ними, – а коли одного ранку прокинувся, то побачив, що є властителем найвеличнішої імперії в світі...
Правда, поступ, якого джерелом є ці почування, скуповується часто кривавими жертвами. Але чи можливий поступ без жертв, і чи потрібний такий поступ без жертв? Заперечувати конечність цього поступу та його шляхів значить хотіти ніколи не рушати існуючих стосунків, ніколи не рушати того, що гниє, в ім’я “гуманности” не дотикати його пальцем... Є містичний зв’язок між “жадобою панування” одиниць і поступом: “Не треба було жадного гуманітарного настрою, щоби здвигнути Асванську греблю. Ця гребля так само мало завдячує своє повстання любові до людськости, як і винайдення серуму. Фабриканти бавовни в Манчестері хотіли цієї греблі, щоб заробити, держава їй сприяла, щоб забезпечити собі Єгипет, сер Ернст Касель позичив гроші, щоб дістати добрі відсотки, Вількокс і Барк зробили пляни, гонені мистецьким інстинктом і амбіцією. Але тепер, коли цей твір стоїть і діє, подарував він чудному вузесенькому краєві без дощу... два мільйони морґів землі і до трьох жнив щороку; два роки по відкритті цієї греблі вернув Єгипет з доходів кошти будови”118... Чи цій праці можна відмовляти її великого значіння для поступу? Чи вона не довершена гоном амбітних людей до панування і оволодіння землею та її нижчими расами? Історія не знає рівности, як і природа; є там здібні і нездібні, хто хоче забезпечити собі місце під сонцем, мусить довести свою здібність до того. “Право” кожної, хоч би і з “євнухськими” інстинктами, нації на життя не існує, а коли б існувало, це було б найбільш неморальною річчю в світі...
Право нації на самовизначення? Певно, але не кожна, що “має” це право, має його! Це найліпше-в глибині своєї душі знають самі претенденти на це право: “бунт темношкірих стоїть перед дверима (пише той самий автор), але покищо він не є ознакою державно-творчої сили”119.
В тім суть і глибше значіння зв’язку між поступом і правом на нього. Бути перейнятим великою ідеєю і фанатизмом до її зреалізування, це ще не забезпечує перемоги, треба мати геній її справді здійснити! Правда, що ні одна ідея не перемогла, яка не носила прикмет “романтичної” доктрини, яка не мала на своїм чолі фанатиків, але також не перемагала й та ідея, що не посувала людськість в її розвою хоч один крок наперед. Бо так само, як не може утриматися при житті й пануванні кляса, що перестала бути суспільне корисною, так само не може утримати пануючого становища в світі нація, що не є корисна своїм пануванням для людськости. Ті раси звичайно знаходять легку синтезу між: націоналізмом та інтернаціоналізмом. Pax Romana і British Empire попрацювали здається більше, щоб зінтернаціоналізувати і зцивілізувати світ, аніж паперові інтернаціоналістичні “кастрати”. Цезар і Сесіль Родес були ліпшими інтернаціоналістами, як Ленін і Маркс.
Один з апологетів тієї теорії, пише: “Бажання свободи, про яке тепер так багато чується, це лиш відворотний бік другого бажання, так само універсального і непоборного: бажання правити іншими людьми”. Один з персонажів Фукідіда каже: “Я не картаю атенців за бажання правити іншими людьми, бо це природно; але я ганьблю інших за те, що позволяють правити собою”. Свобода все йде разом з вищістю (superiority). Нижчий, меншевартий не може ніколи мати нічого, як тільки свободу з ласки, яка остільки ж порожня як непевна. Слабі нездарні раси не сміють сподіватися, що їх... не потурбують в оселищі120. Тому то точка погляду поступу не має нічого спільного з “моралю”. Так само, як перемагають не “моральні” раси чи системи в нагороду за свою “моральність” або “терпіння”, так само гинуть вони не через “неморальність” і “несправедливість” до тих, якими правлять, лише тому, що перестають виконувати соціяльно корисну функцію. Так довго, як її вони виконують, їм дарують їх привілеї і насильства, а в противнім разі – вони гинуть. Так впав царат, не через насильство і злочини, лише тому, що його організація не потрафила охоронити великої імперії ані від ударів зі Сходу (Японія), ані з Заходу (Німеччина і Австрія). Коли це вияснилося, – привілеї і насильства пануючої кляси, які були ані менші, ані більші перед тим, раптом стали “злочинами” і царат впав. Французький февдалізм (каже Спенсер) впав в декаденцію тому, що ця система не давала вже жадних корисних для всіх наслідків, лише по-зістали лихі сторони. Пануючі кляси не виконували більше своїх функцій, хоч дальше затримували свої привілеї. Публічна влада виконувалася виключно в приватнім інтересі, – цьому власне, а не “при-вілеям”, “здирствам” і “ неморальності” завдячує февдалізм революцію, що знищила його121.
Те саме в міжнаціональнім житті. Імперіалізм це не тільки “здирство”, але одночасно виконання громадських справ, в громадських інтересах націями, покликаними й управненими до того. Є вищі і менш-вартні народи; що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють. Всякий поступ базується на нерівності і признає засади вищости. Хто не має відваги або даних стати рівним вищим, не має змоги стати рівноправним, незалежним122.
Природа не знає гуманности й справедливости, вона знає лиш заслуги й винагороди. Коли селянин не орав і не сіяв, природа не каже йому: він порядний чоловік, ми не можемо бачити його голодного... Вона каже: цей чоловік не сіяв, він не жатиме! Коли рибалка не закидує сіти в море, природа не каже: він має діти й жінку, йому треба помочи... Вона каже цілком просто, і зовсім не “людяно”: він не працював, хай терпигь! Природа винагороджує лише в пропорції до зусиль і заслуг – для її мети. В суспільнім житті обов’язує та сама засада, і ні одна нація не дістане в дарунок жнив від “справедливої” природи, коли вона не сіяла; ні одна не дістане незалежности, коли не хоче і не може її осягнути, коли не має почугтя й сили здорових рас, що хочуть панувати над людьми, землею, повітрям і морями, служачи собі і – людському поступові.
Соціялістичні “гуманісти” також підпорядковують справу справедливости і незалежности народів справі поступу, як вони його розуміють. Для них поступ – це справа пролетаріяту, і тему Енґельс писав: “Мусимо співпрацювати над визволенням західньо-европейського пролетаріяту і цій меті підпорядкувати цілу решту. Тому як би й не були симпатичні балканські слов’яни, оскільки їх визвольні стремління йдуть у розріз з інтересами пролетаріяту, про мене хай їх чорт візьме (konnen sie mir gestohlen werden!)”123. Енґельс також ділив
народи на “вищі” і “меншевартісні”, а “збратання народів” розумів не як “збратання всіх європейських народів під одним республіканським прапором”, лиш як “союз революційних народів проти контрреволюційних”, ідея, спляґійована пізніше Леніном124. В цілковитій згоді з “буржуазним” імперіялістом, пише соціялістичний: “Теорії загального братерства народів нічого не варт, коли не береться взгляду на історичне становище, на щабель суспільного розвою поодиноких народів”125.
Наведеного досить. Історія стверджує, що панувати все могли лише раси, натхнуті великим без-інтересовним патосом (“теологічною” ідеєю), великим фанатизмом, який є неминучою складовою частиною кожної ідеї, що глядить в будуччину. Але й навпаки, раси й ідеї, які хочуть грати ролю в історії, мають гукати не до світової “справедливости”, лише до своєї волі і здібностей – пхнути історію наперед, працювати для “поступу”.Так ми прийшли до певного доповнення нашої четвертої підстави всякої великої ідеї: не лиш фанатична, безкомпромісова повинна бути вона, але й служити інтересам поступу, як ми його тут розуміємо, себто, як право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури й цивілізації. Ідея, яка не в стані узгіднити себе з цими останніми вимогами, мусить захиріти, як напр., еспанська або магометанська, що помимо свого фанатизму і безсумнівної “теологічности”, мусіли уступити місце іншим. Ось як про це сказав Ренан: “Нація, яка замикається в чисте перестерігання свого інтересу, не може вже грати загальної ролі. Країна може мати провідну ролю (maitrise) лише через універсальні сторони свого генія”121.
 
РОЗДІЛ VI
ТВОРЧЕ НАСИЛЬСТВО ТА ІНІЦІЯТИВНА МЕНШІСТЬ, ЯК ПОРЯДКУЮЧІ СИЛИ – ШОСТА ВИМОГА ВОЛЕВОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
“Без насильства і без залізної безоглядности нічого не створено в історії” – така була теорія основоположників революційного соціялізму. На практиці – це означало: “Заступатися за кожний революційний нарід, заклик до загальної війни революційної Европи, проти найбільшої запори європейської революції”127 (якою тоді була Росія), “Насильство”, “залізна безоглядність” і “війна” – були методи, якими йшли шляхом поступу “вибрані народи”. Що ці самі методи поручав революційний соціялізм у внутрішньо-національній клясовій боротьбі, загально відома річ, щоб її доводити. Величезну ролю насильства признає і Сорель. На його думку “насильство – це одинокий засіб, яким розпоряджають... нації, схудобілі через гуманітаризм, щоб віднайти своє давнє завзяття”128. Говорячи про боротьбу Риму з Картагіною, Вольтер
писав, що така вже людська натура, що “прагнути величности своєї країни, це значить прагнути нещастя своїм сусідам. Той, хто хотів би, щоб його рідний край не став ніколи ані більший, ані менший, ні багатший, ні бідніший, був би горожанином всесвіту”... Іншими словами, на думку фернейського мудреця, з експансії своєї країни зрікається лиш той, в кого цілком завмерло почуття патріотизму, хто прагне не розвою, не поступу, лише застою з правилом “не руш мене”. Тому то, нація або ідея, яка стремить розірвати залізні пута індивідуалізації; яка дбає не про конкретне, але про “вічне” – мусить признати величезну ролю в житті націй насильству. Без нього не усунути ні змиршавілого, без нього не розчистити площі до будови нового. Без нього ні балканські, ні “російські”, ні англосаксонські народи не могли б приступити до здійснення “універсальної сторони свого генія” на користь собі, людськості й поступові. Інакше й не могло бути, бо коли історія є боротьбою за панування й владу, за взяття в посідання, – то творче насильство мусить грати велику ролю в цім процесі, бо привлащення – це передусім бажання поконати, це формування і перетоплення матерії після свого бажання, волі і сили.
Італійський соціолог, Вільфредо Парето, каже, що “віра й боротьба різних релігійних доктрин і людей... є неминучий цемент для здорового народного життя”. Нарід senza fide (без віри) в свою місію, мусить згинути129. А що віра логічно веде до бажання накинути її іншим, то ясною є роля сили в історії. Кожна Церква (релігійна чи політична) лише зачинає тим, що є церквою гоненою, але щоб утриматися при житті, вона мусить перейти через стадію тієї церкви, яка зветься ecclesia militans. Тим засобом перемагає всяка нова ідея. Цей засіб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть і не бути. Агресія, через яку нова ідея приходить до життя, не є припадкова, вона іманентна кожній “теологічній”, релігійній або національній ідеї, що прагне зайняти на якійсь території, або в умах якоїсь маси місце ідеї собі ворожої. Маври і еспанці, франки і Аттіла, варвари і Рим, Рим і Картагіна, Англія і Еспанія та Голляндія, Москва і татарщина, – до безконечности можна б збільшувати ці приклади... Автор “3аратустри” каже: “В кожнім учителі, провіднику сидить та сама “злоба”, що ославлює здобувця... Нове є в кожнім разі “зле”, як таке, що хоче здобувати, валити граничні каміння і старі святощі”130 – валити “творчим насильством” про яке говорить і Сорель, і Енгельс, і Парето, і Дарвін, і Спенсер під різними назвами і різними оказами, і якого приклади дає нам історія аж до наших днів. Агресивність, не компроміс – такий шлях кожної нової ідеї, яка протиставляє себе другій, яка разом з цією другою себе взаїмно виключають.
Ця відповідь є відповіддю на питання – “як”? Разом з тим стоїть ще може важніше питання – “хто”? Хто впроваджує в світ і здійснює якусь ідею? Провансальці, демократи і прочі народолюбці відповідали – завше народ! Ми відповідаємо – ніколи народ! Народ є для всякої ідеї, чи в її статичному, чи в динамічному стані – чинник пасивний, той що приймає Чинником активним, тим, що несе ідею; тим, де ця ідея зроджується є – активна, або ініціятивна меншість. Називають її різно: “клясово свідомий пролетаріят” (в противність до переважаючої маси “несвідомого”), “національно свідома інтелігенція”:, “аристократія”, “правляча кліка”, “тирани”, (її політичні твори: С С.С.Р., фашистівська держава, “Unegalitare-” або “Fuhrerdemokratie” (Alf. Weber), але – суть цієї меншости та її роля в усіх громадських одиницях та сама. Це група, яка формує, неясну для “неусвідомленої” маси, ідею, робить її приступною цій масі і, нарешті, мобілізує “народ” для боротьби за цю ідею.
Особливо про одну з цих ідей, про національну, каже Шпенглер: “Нація, як усі великі символи культури, це внутрішнє посідання немногих людей”131. Другий констатує: “єгипетська, європейська, середньовічна, іслямська культура арабів, вивели себе з невеличкого числа релігійно переконаних, які витиснули свою печать на найменших елементах цих культур”132. Меншістю ж є й “аристократія”, що править країною. Ворд дає такий драстичний приклад що до цього: “Коли б (пише він) якась культурна держава, скажім Англія, Франція або З’єднані Держави Америки, стратила зненацька всякий уряд і на час впала в стан дійсної анархії, чи можна припустити, що формування уряду, при таких обставинах завдячувано б акції народу, викликаній невигодами через брак уряду? Напевно ні” ... Та “як швидко такий уряд зложила би жменька одиниць, що мала б впливи в країні, та яких головний мотив при стремлшні привернути якийсь уряд, була б любов влади. Нарід ніколи не домагається уряду, скрізь уряд повстає сам собою. В історії народів ще ніколи не сталося, щоб нарід підняв початкові кроки для формування уряду. Уряди завсгди установлялися меншістю, що шукала влади, але ніколи більшістю, що шукала охорони”.133

<< предыдущая страница   следующая страница >>
Смотрите также:
Д. Донцов: Націоналізм
2745.61kb.
19 стр.
Поняття політичної свідомості: націоналізм та національна ідея наталія Вільчинська
71.1kb.
1 стр.
Політичний націоналізм Миколи Міхновського і його значення для сучасної Україні
28.99kb.
1 стр.
Політична думка в Україні на початку ХХ в
126.73kb.
1 стр.
Іслам і націоналізм: співпраця і суперництво ідеологій. Степан Трохимчук, Соломія Зінько
205.69kb.
1 стр.
Пишність І злидні критиків українського націоналізму, або до генези розвитку націоналістичного руху «Націоналізм це мислення І діяння інтересами нації»
115.37kb.
1 стр.