Главная страница 1страница 2страница 3страница 4страница 5

Дотикові (тактильні) відчуття виникають внаслідок дії механічних подразників на поверхню шкіри. Вони належать до групи шкірних відчуттів. Необхідною умовою їх виникнення є контакт з об’єктивним подразником, тиснення на шкіру, яке викликає її деформацію. Периферичного тактильного аналізатора є нервові закінчення в шкіри з різного роду утвореннями. Останні з’єднуються з мозковою частиною аналізатора за допомогою провідного шляху, який проходить через спинний мозок, стовбур головного мозку, зоровий бугор в кору великого мозку.

Нервовий механізм дотику наступний. Збудження, що виникає в нервових рецепторах, поступає по доцентрових волокнах нервів в кору великого мозку у області задньої центральної звивини, де розташована зона шкірно-м'язового відчуття. Слід зазначити, що перш, ніж воно потрапляє в кору, проходить через розташовані нижче відділи головного мозку. У центральній нервовій системі формується відчуття, зване дотиком. Складається уявлення про відчутний об'єкт.

Вся система, що включає нервові рецептори шкіри, нервові волокна і центри головного мозку, де відбувається прийом, аналіз і синтез поступаючих збуджень, складає шкірний аналізатор. Його порушення в будь якій частині приводять до розладу дотику.

Значення дотику в житті людини значно менше, ніж зору, слуху. Проте у разі втрати зору воно дає можливість людині обходитися без нього, кінцево в далеко не повній мірі.

Тактильні відчуття – це відчуття доторку і тиску. У взаємодії людини з навколишнім середовищем вони відіграють велику роль, оскільки сигналізують про присутність того чи іншого подразника, який стикається з поверхнею тіла. Життєва роль тактильних відчуттів особливо зростає у людей, позбавлених зору. Користуючись дотиком, який має для них дуже важливе значення і знаходить усі можливості свого вдосконалення, вони навчаються читати руками (за допомогою спеціального шрифту Брайля), розпізнавати розміри, форми предметів тощо.

Температурні відчуття або термічні – це відчуття холоду і тепла. Вони відіграють велику роль у взаємодії організму з середовищем. Сигналізуючи про зміни температури середовища, про небезпеку охолодження організму чи його перегрівання, вони допомагають організму регулювати тепловий обмін між ним і середовищем. Температурні відчуття дають людині перші відомості про термічні властивості навколишніх предметів і явищ.

Як уже зазначалось, характер температурних відчуттів залежить від природи діючого подразника. Температура, нижча від температури шкіри, викликає відчуття холоду, а вища – відчуття тепла.

До шкірних відчуттів належать і больові відчуття. Їх зв’язок зі шкірним сигналізатором пояснюється тим, що зовнішні покриви тіла зазнають в першу чергу впливу всяких шкідливих подразників, що створюють загрозу для життєдіяльності організму. Внутрішні органи (деякі з них не позбавлені больової чутливості) добре захищені, тому не зазнають в такій мірі всяких шкідливих впливів, що створюють перешкоди для їх нормальної діяльності. Больові відчуття визначаються властивостями діючого об’єктивного подразника. Останній викликає збудження периферичних закінчень нервових волокон через спинний мозок до головного мозку, внаслідок чого ми відчуваємо біль. Больові відчуття зумовлюються дією різноманітних за своєю природою подразників (механічних, термічних, хімічних, електричних тощо), які спричиняються до пошкодження, руйнування тканини організму. Вони є складовим моментом захисних рефлексів на подразники, що загрожують життю і діяльності організму. Тим самим вони мають велике пристосувальне значення. Сигналізуючи про небезпеку для організму, вони спонукають його до захисних рухів.

Органічні відчуття – це відчуття, пов’язані з діяльністю внутрішніх органів. До них належать відчуття голоду, спраги, ситості, нудоти, змін у діяльності серця, легенів тощо. Вони сигналізують про стан наших внутрішніх органів, про зміни у внутрішньому середовищі, про хід задоволення наших органічних потреб. Всі внутрішні органи мають свої рецептори і провідні шляхи, що зв’язують їх з великими півкулями головного мозку. Часто всі органічні відчуття зливаються в одне загальне відчуття, яке називають самопочуттям людини. У здорової людини, – казав Сеченов, це – "валове почуття загального доброго стану", а у хворої – "почуття загального нездужання".

Кінестетичними або руховими відчуттями (від грец. "кінезіс" – рух і "айстезіс"– відчуття) називають відчуття рухів і положення частин власного тіла. Вони мають важливе значення в підтриманні м’язового тонусу, координації рухів, в утворенні рухових навичок і пізнанні різних предметів зовнішнього світу.

Кінестетичні відчуття викликаються скороченням і розслабленням м’язів, розтягуванням зв’язок, тертям суглобів. Таким чином, подразнення тут має механічний характер. Периферична частина кінестетичного (рухового) аналізатора являє собою ряд вільних нервових закінчень, кінцевих утворень, розміщених в суглобово-м’язовому апараті. Кінестетичні відчуття, як і органічні, характеризуються деякою неясністю (Сечєнов). Однак в поєднанні з іншими відчуттями вони набувають певної визначеності і диференційованості. Поєднуючись із зоровими відчуттями, вони набувають важливого значення у пізнанні людиною просторових властивостей речей. Кінестетичні відчуття поєднуються з тактильними. Це їх поєднання має назву дотику.

Кінестетичні відчуття зв’язані з статичними відчуттями. Під статичними відчуттями розуміють відчуття статики тіла, його рівноваги положення тіла в просторі. Ці відчуття мають життєво важливе значення для організму. Задоволення його найнеобхідніших потреб стає неможливим, якщо порушується нормальне положення в просторі. Тому сигнали, що йдуть з статичного рецептора до великих півкуль головного мозку, спричиняють реакції нервової системи, які забезпечують збереження рівноваги організму. Периферичним кінцем статичного аналізатора є отолітовий прилад і півколові канали, розміщені у внутрішньому вусі.

Рівновага організму регулюється рефлекторно. Водночас ми відчуваємо зміни в положенні нашого організму. Статичні відчуття беруть певну участь у пізнанні людиною просторових відношень. Вони виступають тут в єдності зі зоровими, руховими та іншими відчуттями. Порешена статична чутливість позначається на підтриманні нею рівноваги тіла, хоч може компенсуватися іншими аналізаторами.


1.4. Загальні властивості відчуттів

Розглянувши окремі види відчуттів, ми можемо тепер охарактеризувати їх загальні властивості, притаманні всім відчуттям, незалежно від того, якими подразниками вони зумовлюються і при участі яких аналізаторів вони виникають.

Такими властивостями є якість, інтенсивність, тривалість і просторова локалізація.

Якість – це основна властивість відчуття, що відрізняє його від інших відчуттів. Якісно відрізняються відчуття одного виду від іншого, а також різні відчуття в межах одного й того ж виду. Прикладами якостей відчуття є різні кольорові тони і відтінки, звуки різної висоти, різні запахи, смаки і т. д. Як було показано раніше, якість кожного відчуття визначається якістю, властивістю того об’єкта, який його викликає. Водночас відчуття залежить і від суб’єкта, що відчуває, від його мозку, його аналізаторів.

Тривалість відчуттів залежить від часу, протягом якого сенсорний образ не змінює своєї якості. При цьому відчуття виникають не відразу після початку дії подразника, а через деякий період, який називається латентним (лат. latentis — прихований). Він залежить, насамперед, від спеціалізації аналізатора. Так, відповідь на світловий подразник цент­ральної частини сітківки настає через 0,16 — 0,18 с; на слуховий — через 0,14 — 0,16; на шкірний електроподразник — через 0,10 — 0,12; на тепловий контактний — через 0,50 — 0,80; на нюховий (дія пари деревно-стружкових плит) — через 0,90 — 1,00 с. Відмінності в часі пояснюються, очевидно, будовою рецептора та особливостями роботи відпо­відного аналізатора, зокрема швидкістю проходження збудження аферентними та еферентними нервами.

Після припинення дії подразника нервова система, в силу притаманної їй інерційності, протягом певного часу зберігає слід від збудження


Тому відчуття не тільки не виникають, а й так само не зникають раптово.
У зоровому аналізаторі це явище виступає у формі послідовного образу,
який може бути позитивний або ж негативний. Перший за силою світла
та кольоровим тлом відповідає сенсорному образу, другий змінює свої
характеристики. Якщо подивитися на засвічену електричну лампочку, а
потім заплющити очі, то те відчуття світла, яке матиме місце, є прикла­дом позитивного послідовного образу. Якщо ж після цього розплющити
очі і перевести їх на білу стіну, то можна побачити білу пляму на темно­
му тлі. Це негативний послідовний образ. При кольорових подразниках
він формується шляхом переходу основного кольору у додатковий. Послі­довні образи супроводжують також роботу інших аналізаторів, але виявляються не так очевидно, як у зоровому.

Просторова локалізація відчуттів — відтворення у відчуттях місце­знаходження діючого подразника. Це вже неодноразово згадуваний пси­хо-фізіологічний парадокс: властивість, дана у відчуттях, належить до предмета, а не до рецептора. Відбувається це завдяки рухам, які відтво­рюють просторово-часові характеристики подразників. Тобто, як випли­ває з рефлекторної теорії, рухи будують сенсорний образ властивостей предмета там, де цей предмет дійсно розташований. Тому локалізація, наприклад, дистантних відчуттів вказує місце подразника у просторі, контактних — місце його безпосередньої дії на певну ділянку шкіри.

Тобто відчуття мають предметну віднесеність, їх джерело бачиться людині в середовищі (у тому числі і п середовищі її організму), а не в органах чуття.



Інтенсивність (від лат. intensio — напруження) відчуттів — кількісна
характеристика ступеня яскравості, виразності відображення людиною
властивостей предметів і явищ. Вона залежить від сили діючого подразника, стану аналізатора, його місця в сенсорній організації людини. Цей
бік відчуттів досліджує психофізика, на підставі даних якої можна кількісно
описати закономірності виникнення, розвитку і функціонування відчуттів.

Предметом таких досліджень є передусім чутливість — здатність аналі­затора певним чином реагувати на появу подразника і зміну його фізичних параметрів. Так були встановлені пороги відчуттів — величини подразни­ків, що викликають або змінюють сенсорний образ певної якості. При цьому мінімальна величина подразника дістала назву нижнього абсолютного (від лат. absolutus — необмежений, безумовний), а максимальна, за межами якої подразник втрачає свою якість і стає больовим. — верхньо­го абсолютного порогу відчуттів. Виявлено також диференціальні (віл лат. differens — відмінність) пороги, які характеризуються мінімальним приростом величини подразника, супроводжуваним ледь помітним посиленням або послабленням відчуттів.



Чутливість аналізатора залежить від явищ, які проливають додаткове світло на закономірності протікання відчуттів. Такими є: адаптація, взаємо­дія, сенсибілізація і синестезія.

Адаптація (від лат. adapto — пристосовую) — зміна чутливості аналі­затора в бік її зниження або підвищення під впливом постійно діючого подразника. На прикладі зорових відчуттів це явище спостерігається у випадках поліпшення зору в темряві і погіршення при сильному освіт­ленні. При цьому діапазон зміни зорової чутливості надзвичайно великий (понад 200 порядків). Здебільшого це досягається за рахунок автоматичної зміни просвіту зіниці ока. Значну роль відіграють також хімічні і нейро­фізіологічні процеси, що відбуваються головним чином у рецепторах. Переважно периферичну природу має й адаптація інших аналізаторів, бо її час також великою мірою залежить від спеціалізації рецептора. Так, для адаптації зору треба близько 30 хв, нюху — 1-2 хв, слуху — всього 15 с. Ці відмінності, як і механізм адаптації в цілому, можна пояснити біологічною доцільністю пристосування рецептора до дії відносно постійних і специфічних чинників середовища. Рецептор начебто налаштовується на дію фізичних характеристик подразника, що забезпечує адекватну відповідь організму на нього.

Взаємодія — зміна чутливості одного аналізатора під впливом стану іншого. Це наслідок сенсорної організації людини, в якій робота однієї аналізаторної системи позначається на роботі іншої. Так, відомо, що зву­ки певної частоти можуть загострювати чи притуплювати зорову чут­ливість; що приємні запахи, як правило, знижують нижній абсолютний поріг зорового аналізатора, а неприємні підвищують; що слабке світло підсилює слухові відчуття, а сильне — погіршує. Ці ефекти мають місце не лише при дії порогових, а й підпорогових подразників: опромінення шкіри ультра-фіолетовими променями супроводжується зниженням зоро­вої чутливості. Вони ж свідчать про центральну природу процесів взаємодії аналізаторів, імовірно, це відбувається на рівні верхніх відділів стовбура і зорового горба, де зближуються волокна, які несуть збуджен­ня від різних органів чуттів.

Сенсибілізація (від лат. sensibilis — чутливий) — підвищення чутли­вості аналізатора під час дії специфічних або неспецифічних подразників. На відміну від підвищення чутливості внаслідок адаптації, яка має пери­феричну природу, сенсибілізація найчастіше є прямим наслідком поси­лення збудливості центральних відділів аналізаторів. Причинами такого посилення можуть бути зміни у роботі залоз внутрішньої секреції (на­приклад, у жінок при вагітності), вплив на аналізатор попереднього под­разника (наприклад, при дії короткочасного світла на око), стан очікуван­ня людиною значущого для неї подразника (наприклад, очікування опера­тором на появу потрібного сигналу). В усіх цих випадках спостерігається тимчасове зниження нижнього абсолютного порогу відчуттів. Триваліші зміни настають внаслідок систематичних вправ, яких часто потребує пев­на професійна діяльність. Це відома гострота зору в мисливців, дотику в шліфувальників, висока чутливість нюху і смаку в дегустаторів.

Випадком сенсибілізації може бути підвищення чутливості внаслідок компенсації — посилення роботи одного аналізатора за відсутності іншого. Саме тому в сліпих дуже розвинений слух, у глухих — зір, у сліпоглухоні­мих — дотик. Сенсибілізація виявляє себе також в результаті дії підпорого­вих, неспецифічних подразників. Встановлено, наприклад, що залежно від місця подразнення шкіри фокусований ультразвук спричинює дотикові, бо­льові відчуття, відчуття вібрації, тепла, холоду, лоскотання, свербежу.



Синестезія (від гр.  — одночасне відчуття) — пере-несення якості одного відчуття на інше, внаслідок чого до відчуття, специфічного для того чи того аналізатора, додається відчуття, неспецифічне для нього. У невеликої кількості людей синестезія виявляється у вигляді «кольоро­вого слуху», при якому звук, поряд зі слуховими відчуттями, викликає й зорові. В техніці це явище прагнуть використати, створюючи світломузичні установки. У частини людей синестезія виявляється в «холодних» або «теплих» відчуттях певного кольору. При цьому жовтогарячий колір здається теплим, а синьо-зелений — холодним. Подібним чином пов'язані відчуття звуку і світла. Дослідження довели, що запахи речовин, молекули яких містять більшу кількість атомів вуглецю, співвідносяться з темнішими відтінками, а з малою кількістю таких атомів — зі світлими. Очевидно, синестезія є виявом своєрідної сенсорної організації людини.

Психофізичні дослідження чутливості аналізаторів засвідчили зу­мовленість відчуттів дією фізіологічних процесів організму. Однак ця обставина не повинна затіняти дійсної природи і життєвого призначення відчуттів. Починаючи з виникнення у філогенезі у вигляді стадії еле­ментарної сенсорної психіки, вони опосередковують активне ставлення організму по навколишнього середовища. Як образ окремих властивостей середовища, відчуття орієнтують відносно них організм і забезпечують його життя. В процесі еволюції і відповідного ускладнення діяльності, яка дедалі більше підпорядковується умовам життя, цей образ збагачується: несе в собі ширше коло властивостей предметів і явищ довкілля. У по­дальшому над відчуттями надбудовуються складніші форми психічного відображення дійсності.

В онтогенезі відчуття також опосередковують діяльність, орієнтують індивіда у властивостях безпосереднього оточення. Проте це вже не лише природне середовище, а й світ культури. Об'єкти природи отримують у ньому світі нові різноманітні властивості, що позначаються. Тому відчуття індивіда вдосконалюються в процесі освоєння ним продуктів матеріальної і духовної культури. В такий спосіб він дедалі повніше відображає притаман­ні їм властивості — відчуває їх. Причому, чим більше властивостей предме­тів і явищ свого оточення відчуває індивід, тим повніше він це оточення відображає Збагачуючи сенсорний образ, він поглиблює образ світу.

Е.-Б. Кондільяк правомірно вважав відчуття необхідною умовою існу­вання складніших психічних явищ. Однак він не розумів, що це реальна активність живої істоти відносно предметів і явищ навколишнього сере­довища, а отже, не бачив, що лише ускладнення цієї активності спричи­няє появу нових психічних здатностей людини.

Відчуття, між тим, є елементом чуттєвої пізнавальної діяльності індивіда, що включає в себе також сприймання.
Висновки до І розділу

Відчуття — це психічне відображення властивостей реальності, яке виникає і функціонує в процесі життя. Це найпростіша пізнавальна діяльність, через яку і тварина, і людина отримують елементарні відо­мості про зовнішнє середовище і стани свого організму. Це відчуття світла, кольору, запаху, смаку, дотику, шуму, вібрації, рівності або шорсткості, вологи, тепла чи холоду, болі, положення тіла в просторі тощо. Це еле­ментарний чуттєвий — сенсорний (від лат. sensus — відчуття) образ. Одночасно це ґрунт, на якому будується образ світу, чуттєва тканина свідомості індивіда. Втрата здатності відчувати — це втрата ка­налів зв'язку людини зі світом, про що переконливо свідчать випадки сліпоглухонімоти та експерименти, в яких людина ізолюється від зовнішніх стимулів середовища.

Отже, відчуття — основа пізнавальної діяльності, умова психічного розвитку, джерело побудови адекватного образу світу.

У «Трактаті про відчуття» (1754) французький філософ Е.-Б. Кондільяк, ілюструючи свою теорію пізнання, запропонував уявити статую, в якої послідовно оживають різні органи чуття: спочатку зір, потім слух, далі дотик і т. д. Він уявляв, що статуя оживе і з'явиться людина з її здатні­стю міркувати, мріяти, любити і ненавидіти.


Розділ ІІ. Сприймання
2.1. Процес сприймання

Пізнання людиною світу, розпочинаючись з відчуттів, не обмежується. Людина не тільки відчуває окремі властивості предметів і явищ об’єктивної дійсності, що діють на її аналізатори, а й сприймає ці предмети і явища в цілому. Процес відображення предметів і явищ об’єктивної дійсності, що діють в даний момент на аналізатори людини, називається сприйманням. Як і відчуття, сприймання виникають тільки при безпосередній дії об’єктів на аналізатори. Перехід від відчуттів до сприймань – це перехід до складнішого і повнішого їх відображення. Якщо відчуття відображають окремі властивості або якості предметі і явищ об’єктивної дійсності, то сприймання є відображенням цих предметів і явищ у цілому, у взаємодії їх властивостей і якостей. В процесі сприймання ми відображаємо не просто щось, що світиться, звучить чи пахне, а бачимо пейзаж, художню картину, чуємо дзвоник трамвая, що проходить по вулиці, музичну мелодію, оповідання, сприймаємо букет пахучих троянд тощо.

Повніше відображаючи предмети і явища навколишньої об’єктивної дійсності, сприймання дає більше для орієнтування в цій дійсності, пристосування до неї і активної її зміни. Людина не могла б успішно взаємодіяти зі своїм середовищем, якби її сприймання не давали їй правильного його відображення.

Сприймання посідає необхідне місце в процесі пізнання людиною об’єктивної дійсності. Разом з відчуттями воно є джерелом усіх знань про цю дійсність. Як і відчуття, воно являє собою живе споглядання її предметів і явищ. Сприймання людиною здійснюється в процесі її діяльності. Людина відображає різні предмети і явища в умовах праці та інших видів своєї діяльності. Являючись необхідною умовою орієнтування в навколишній дійсності, сприймання формується в процесі діяльності людини. Разом з тим практика, діяльність людини виступає як найважливіший критерій істинності самого сприймання. Відповідність сприймання явищами об’єктивної реальності, що ним відображається, його правильність перевіряється на практиці.

За своєю природою сприймання, як і відчуття, має рефлекторний характер. В своїх роботах І.П.Павлов показав, що в основі сприймання лежать умовні рефлекси, які утворюються в корі великих півкуль при дії на органи чуття людини різноманітних комплексних подразників. У порівнянні з відчуттями сприймання є вищою формою аналітико-синтетичної діяльності мозку.

В основі сприймання лежать два види нервових зв'язків, а саме: нервові зв'язки, що утворюються в межах одного аналізатора, коли діючий на рецептор подразник є однієї модальності, і між аналізаторні зв'язки, коли діючий подразник є комплексним. Наприклад, в основі сприймання музикальної мелодії лежать внутріаналізаторні нервові зв'язки. При сприйманні учнем на уроці навчального матеріалу він бачить вчителя, слухає його розповідь і робить записи в зошиті Комплекс діючих подразників викликає збудження у слухових, зорових і рухових рецепторах, які передаються в мозкові центри. В результаті дії кори великих півкуль утворюються складні системи тимчасових нервових зв'язків, що забезпечують цілісність сприймання. В цьому випадку в основі сприймання лежать міжаналізаторні тимчасові зв'язки.

Важливу функцію в процесі людського сприймання виконує друга сигнальна система. Вона визначає зміст людського сприймання, позначає предмет, надає сприйманню людини довільний характер.

Таким чином, фізіологічною основою сприймання є системи внутрі-аналізаторних і між аналізаторних нервових зв'язків, що забезпечують необхідну цілісність і предметність сприймання.




2.2. Властивості сприймання

Властивостями сприймання є: предметність, цілісність, структур-ність, константність, осмисленість.



Предметність — властивість перцептивного образу, яка полягає у його здатності перебувати за межами аналізатора, в об'єктивній системі координат [19, 265]. Це добре видно на прикладі зору: світловий вплив предмета на око сприймається як предмет, а не як його зображення на сітківці. До того ж, між зображенням на сітківці і образом немає прямої відповідності. По-перше зображення двовимірне, а образ тривимір­ний; по-друге, стимуляція сітківки змінюється залежно від розміщення, освітленості, віддаленості предмета, тим часом як його образ є відносно стабільним; по-третє, одне й те саме зображення може породжувати не­великий предмет з близької відстані і великий — з далекої, хоча зорові образи у цьому разі будуть різними.

Саме предметність щоразу відновлювалася в експериментах, описаних вище. Загалом це фундаментальна властивість чуттєвого образу, яка на рівні відчуттів має вигляд психофізіологічного парадоксу.

Таким чином, продукт чуттєвого відображення завжди збігається у прос­торі з його предметом. Однак це не означає, що вони ідентичні. Образ завжди є суб'єктивним відображенням предмета об'єктивного, тобто та­кого, що існує незалежно від індивіда, світу. Його відповідність предмету досягається за рахунок перцептивних дій, які знаходять предмет там, де він справді існує — у реальному просторі і часі. Відтак, критерієм адекватності образу є діяльність, у межах якої функціонують перцептивні дії і яка позначає і перевіряє результати чуттєвого пізнання.

Цілісність — властивість перцептивного образу відображати предмет у сукупності притаманних йому рис. Це те, що передусім відрізняє сприй­мання від відчуттів [19, 265].

Гештальтпсихологія показала, що сприйманню цілісного предмета пе­редує сприймання його частин. Вже маленькі діти сприймають предмет в цілому: спочатку його загальні риси, а потім окремі елементи. Цілісність образу зберігається й тоді, коли об'єкт по­дається схематично.

Гештальтпсихологи визначали цілісність образу як властивість, неза­лежну від досвіду людини. Проте дослідження засвідчили, що ця влас­тивість формується в процесі дій, що відтворюють предмети такими, яки­ми вони є, тобто цілісно, в сукупності їхніх ознак.


<< предыдущая страница   следующая страница >>
Смотрите также:
Дипломна робота Відчуття як активний процес сприймання та обробки інформації Зміст Вступ розділ І
739.25kb.
5 стр.
Дипломна робота Зміст Вступ
974.24kb.
6 стр.
Сольга Ірина Борисівна Електрорефлексопунктура при лікуванні діарей у телят Дипломна робота
561.94kb.
4 стр.
Зміст вступ Розділ І
495.52kb.
2 стр.
Діяча Зміст Вступ Розділ 1
681.84kb.
3 стр.
Зміст стор. Вступ Розподілення навчальних годин І зміст дисципліни «Технологія виробництва металів» розділ виробництво чавуну
615.26kb.
11 стр.
Зміст C. вСтуп 6 розділ 1 Інтерфейс Inventor 11
3554.99kb.
20 стр.
Зміст вступ
432.1kb.
3 стр.
Інформації Поняття про відчуття
72.73kb.
1 стр.
Зміст вступ Розділ 1
317.41kb.
1 стр.
Зміст Вступ 3 Розділ Категорія „гендер” як предмет психологічних досліджень 6
1603.78kb.
8 стр.
2009 зміст вступ
889.98kb.
4 стр.