Главная страница 1страница 2страница 3

Дипломна робота



Патріарх Мстислав Скрипник: портрет релігійно-церковного і громадського

діяча
Зміст

Вступ

Розділ 1. Історіографія проблеми

Розділ 2. Формування світогляду та початок громадської діяльності Степана Скрипника

Розділ 3. Особливості громадської та релігійно-церковної діяльності Мстислава Скрипника в еміграції

Розділ 4. Мстислав Скрипник – Патріарх української автокефальної православної церкви

Висновки

Список використаних джерел і літератури


Вступ

Будь-яка нація здатна активізувати свої духовні й державотворчі прагнення не інакше, як приймаючи виклик часу відповідно до реалій суспільно-політичної доби. Наші історичні попередники чудово розуміли фундаментальну сутність релігії та її можливості в сприянні розбудови національної держави.

В українському суспільстві нині починає утверджуватись плюралізм світоглядів, розуміння об’єктивності й необхідності буття релігії, її позитивного впливу та значення для долі нації. Виклики сучасності переконують в тому, що в Україні має бути своя національна церква, подібно до того, як мають бути свої національна школа, національне військо тощо.

XX століття пройшло в Україні у складній боротьбі за державність і власну церкву. Тільки з третьої спроби стала реальною мрія про створення автокефальної Української Церкви. 5-6 червня 1990 р. Всеукраїнський Православний Собор ухвалив історичне рішення про створення Патріархату Православної Церкви, яка стала однією із сімнадцяти світових помісних церков. Мстислав (Степан) Скрипник, незважаючи на свій поважний вік (йому тоді йшов 93-й рік), погодився на обрання його першим православним патріархом України. Новопроголошений патріархат вимагав у роки свого становлення самовідданої праці, постійного перебування настоятеля Церкви в Києві, вирішення безлічі невідкладних справ. З першого погляду здавалося, що новообраний Патріарх Мстислав не зможе впоратись з цими складними завданнями. Були великі сумніви щодо життєздатності Київського патріархату, у якого тоді було багато ворогів в Україні й поза нею. Проте, все це не завадило Патріарху Мстиславу відбудовувати Українську Автокефальну Православну Церкву .

Вибір патріархом УАПЦ Мстислава було правильним кроком, бо він, свого роду, з’єднував у своїй особі в одне ціле три відродження Української Православної Церкви у XX ст., був добрим церковним та громадським діячем України, патріотом, користувався великим авторитетом у громадсько-політичних і релігійних колах в Україні і поза її межами.

Нині, коли релігійно-церковна ситуація в Україні залишається доволі непростою, коли немає узгодженості між православними концесіями. Дослідження діяльності і вивчення творчої спадщини Мстислава Скрипника є, на наш погляд, особливо актуальним. Цей релігійний діяч упродовж всього свого життя боровся за автокефалію, українізацію Української Православної Церкви. Очевидно, в нинішніх умовах, вартує досконалішого вивчення екуменічні погляди Патріарха Мстислава. Цій темі притаманна, також, наукова актуальність, бо на сьогодні ще не всі грані діяльності цього діяча повністю розкриті, більша увага вітчизняними дослідниками присвячується греко-католицьким ієрархам.

Отже, об’єкт дослідження – громадська і релігійно-церковна діяльність Патріарха Мстислава Скрипника.

Предметом дослідження є формування світогляду ієрарха, закономірності та особливості його громадської діяльності періоду Другої світової війни, доби еміграції та релігійно-церковна діяльність в умовах легалізації Української Автокефальної Православної Церкви.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1898 – 1993 рр. Нижня межа обумовлена датою народження Степана Івановича Скрипника (10 квітня 1898 р.). Верхньою межею дослідження взято 11 червня 1993 р., тобто день смерті першого Патріарха УАПЦ Мстислава Скрипника.

Мета і завдання дослідження обумовлені актуальністю обраної теми, зокрема спробі об’єктивно і всебічно показати цілісну картину релігійно-церковної і громадської діяльності Мстислава Скрипника.

Виходячи з мети, ми ставимо перед собою наступні завдання:



  • дати історіографічний огляд проблеми;

  • простежити формування світогляду Степана Івановича Скрипника;

  • охарактеризувати громадську діяльність С.Скрипника в міжвоєнний період та в умовах Другої світової війни;

  • висвітлити особливості громадської та релігійно-церковної діяльності Мстислава Скрипника в еміграції;

  • проаналізувати діяльність Мстислава Скрипника як Патріарха УАПЦ.

Методологічною основою дипломної роботи виступають принципи історизму, комплексності, об’єктивності, достовірності, системності. У розв’язані дослідницьких завдань використано порівняльний, описовий, аналітичний, проблемно–хронологічний методи та причинно–наслідковий аналіз.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що автор намагається побудувати свою роботу на основі вивчених достовірних, підтверджених фактів і детальне вивчення всіх доступних йому матеріалів. В дослідженні робиться спроба пов’язати систематизацію і узагальнення значного фактичного матеріалу, комплексного дослідження даної проблеми.

Теоретична і практична значимість результатів дослідження полягає в можливості їх використання у вищих і середніх навчальних закладах при підготовці відповідних тем з історії України.

Практичне застосування дослідження може знайти під час лекційних, факультативних, семінарських і консультативних занять у вузах, в ході наукових конференцій. Матеріали і висновки роботи можуть бути використані у подальшій науково-дослідній роботі істориків і релігієзнавців.



Структура роботи обумовлена метою та завданнями дослідження і побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.
Розділ 1.

Історіографія проблеми
Непересічна постать патріарха Мстислава (в миру Степан Скрипник) завжди буде викликати інтерес дослідників. На даному етапі історичного розвитку поставлена нами проблема є значною мірою досліджена. Аналізуючи історіографію даного дослідження слід зауважити, що нами використано не повний об’єм літератури.

Основну джерельну базу бакалаврської роботи становлять спогади і твори самого Мстислава Скрипника. Найбільшу цінність становить «Заповіт і моє благословення» [3] Патріарха Мстислава, який був написаний в 1993 р. в Баунд Бруку (США) за декілька днів до його смерті. Автор «Заповіту» закликає до об’єднання всіх православних церков в одну єдину, а потім «на Соборі національному, таємним голосуванням обрати Одного Предстоятеля, Патріарха Київського і всієї України» [3, c. 43 ].

Він вважав, що об‘єднання Православних Церков України – це є історична необхідність, щоб вижити і закріпити своє місце серед вільних народів світу. Проте, об’єднання Церков можливе лише навколо УАПЦ, яка «ніколи не зраджувала віру і свій народ».

У «Різдв’яному привітанні Патріарха Київського і всієї України» Мстислава, ми дізнаємося про ставлення владики до всіх тих подій, які відбувались навколо УАПЦ в ХХ столітті: «Це було страшне століття. Я побачив всі три відродження УАПЦ у цім столітті: 1921-го, 1942-го, 1990-го років. В усіх трьох я брав посильну участь» [ 4, c.45].

За своє довге життя Патріарх Мстислав пройшов тернистий шлях українського священика, на долю якого випало чимало випробувань. Одним із них була участь Мстислава у розбудові Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) в роки німецько - фашистської окупації.

Це був чи не найскладніший період його діяльності. Саме тоді проявились неабиякі організаторські здібності щойно висвяченого єпископа. В історичній літературі зустрічаємо діаметрально протилежні оцінки тієї ролі, яку зіграв Мстислав у роки Другої світової війни. Чимало уваги цьому питанню приділив український дослідник Ю.Волошин [22].

Так офіційна радянська історіографія називала його «довіреною особою гестапо» [28], «нацистським прислужником» [24] та іншими подібними епітетами. Водночас більшість представників української діаспори стверджує, що Мстислав у своїх діях керувався виключно інтересами українського народу та української церкви. Через цю свою принципову позицію він не раз зазнавав переслідувань з боку окупантів.

Ми не будемо критикувати жодної з названих точок зору, а звернемось до оцінок діяльності єпископа Мстислава, які зустрічаються в повідомленнях німецьких та радянських спецслужб. На С.Скрипника німецькі спецслужби звернули увагу вже влітку 1941 р. В одному з повідомлень служби безпеки подається його характеристика, складена німцями на основі свідчень якогось п. Мицюка. З неї видно, що цей пан не відрізнявся доброзичливим ставленням до Скрипника. «Степан Скрипник – 42-х років, освіта – незакінчена середня школа, додаткова участь у товаристських курсах (кооперативних).

Як родич керівника українських полонофілів, партія УНС, Симона Петлюри, користувався підтримкою польських урядових кіл. Спочатку (працював) у польській адміністрації, на посаді секретаря комунального відділу на Волині. Перебував на службі у Волинського воєводи Юзевського, який висунув його у депутати польського сейму. Юзевський проводив політику асиміляції українського населення, не зупиняючись перед такими засобами, як примус та обман. У сеймі Скрипник зарекомендував себе як кращий друг поляків, не помічав грязної, насильницької політики поляків по відношенню до українців. Через це він заслужив в українських колах ім'я людини, що торгує власною совістю. На початку війни він виступив у сеймі з ультра-польською патріотичною промовою.

Після падіння Польщі він перейшов у протипольський табір і приєднався до антипольських, українських націоналістичних течій – Українське націонал-демократичне об'єднання в Лемберзі (Львові).

Серед українських кіл існує думка, що Скрипник є агентом відомого інформбюро. Його моральні якості розцінюються українцями дуже низько» [22].

З наведеною вище характеристикою діяльності Скрипника, як депутата польського сейму, не погоджуються українські дослідники Ткачук А. та Петрів І. в своїй спільній праці «Мстислав – патріарх Київської і всієї України» [45]. Вони наводять численні факти протестів депутата Скрипника на захист прав українців, зокрема української церкви.

З проголошенням у Львові 30 червня 1941 р. Акту відновлення Української Держави С.Скрипник активно включається в розбудову її структур. Він обирається Головою Української Ради Довір'я на Волині. Українська Рада Довір'я на Волині, створена на початку вересня 1941 р., головним своїм завданням вважала розбудову українського державного життя. Великого значення Рада надавала становленню УАПЦ. Так, уже на першому своєму засіданні створила Тимчасову адміністрацію для її управління. Рада була розпущена гітлерівцями на початку 1942 р.

Проте його діяльність на цій посаді, прагнення до утвердження національної державності, намагання відстоювати власну позицію викликали гостру реакцію нацистів. В одному з чергових повідомлень писалось: «За розпорядженням в/групи «Зюйд» – професора Коха (Кох Ганс, професор, співробітник нацистського міністерства окупованих східних територій – автор) утворена Волинська рада довір'я, під керівництвом Скрипника. На самовпевнену мову Скрипника в його листі до рейхскомісара і його прагнення до послаблення німецького впливу необхідно звернути увагу» [22].

Уже в перші місяці окупації стало зрозуміло, що відродження Української Держави не входить в плани гітлерівців. З осені 1941 р. вони розпочали репресії проти українських патріотів. За таких обставин С.Скрипник вирішує повністю присвятити себе розбудові Української автокефальної церкви, яка щойно почала відроджуватись. Ще будучи депутатом польського сейму, він велику увагу приділяв обороні прав українського православ'я і брав активну участь у житті церкви.

У травні 1942 р. разом з іншими кандидатами в Андріївському Соборі м. Києва він був висвячений на єпископа Переяславського. Під час постригу в чернецтво С.Скрипник отримав ім'я – Мстислав.

Після висвячення Мстислав деякий час залишався в Києві, допомагаючи єпископу УАПЦ Никанору (Абрамович), який протягом всієї окупації перебував у Києві, організовувати церковне життя на Східній Україні. Доручену справу єпископ виконував з притаманним йому завзяттям.

Це не залишилось поза увагою пильного ока нацистських спецслужб. В їхньому повідомленні читаємо: «Церква. Найбільш важлива духовна персона в Києві – це висвячений у травні цього року єпископ автокефальної церкви політикан Мстислав. Він досить серйозно прагне до об'єднання незалежної православної церкви з автокефальною православною церквою. При цьому він забороняє будь-які дії, які б спричинили погіршення зв'язків з православним єпископом Пантелеймоном (Пантелеймон (Рудик) – єпископ Автономної церкви, керував Київською єпархією. Був противником єднання з УАПЦ. З 1944 р. на еміграції – автор). Він навіть збирається прохати Пантелеймона про переговори з метою замирення» [22].

Але діяльність єпископа Мстислава не обмежувалась самим лише Києвом. Влітку 1942 р. він здійснив велику місіонерську подорож по Лівобережній Україні. Владика відвідав тоді Переяслав, Хорол, Лубни, Миргород, Полтаву - та цілий ряд інших міст. Він брав участь в масових хрещеннях та богослужіннях, висвячував духовенство та освячував заново відкриті храми.

Найбільшим успіхом Мстислава була підписана ним угода про приєднання до УАЦП Харківського митрополита Феофіла Булдовського. Про те, що Мстислав зіграв ключову роль у цій події, свідчили і радянські спецслужби.

Так у березні 1943 р. в доповідній на ім'я першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова нарком внутрішніх справ УРСР Сергієнко писав: «На початок активної діяльності Харківського єпархіального управління, окупанти закінчили оформлення вищого керівництва в особі адміністратора української автокефальної церкви Полікарпа Сікорського. Харківське єпархіальне управління і митрополит Феофіл не мали нічого спільного з Сікорським до липня 1942 р., коли в м. Харків приїхав представник адміністратора єпископ Мстислав – племінник Петлюри на прізвище Скрипник. У результаті 27.7.42 р. був складений спеціальний протокол з визнанням адміністратора Полікарпа Сікорського головою української церкви і перехід на принцип автокефалії». Там же містилось і свідчення про те, що єпископ Мстислав висловлював невдоволення окупаційним режимом: «...в розмові з націоналістами Сліпченком та Сеником Мстислав говорив, що не в усіх точках політика німців відповідає настроям українських суспільних кіл. Потрібно чекати більших і менших конфліктів з німцями і бути готовими до всього» [22].

Становище українських єпископів, і зокрема його, Мстислава, надзвичайно тяжке, доводиться з німцями хитрувати і будувати політику, враховуючи невдоволення мас, що примушує бути політиком та чесним пастирем свого народу, «підтримуючи його невдоволення та протест».

Німецька окупаційна влада, з свого боку, теж були незадоволені надмірно активним єпископом, який докладав багато зусиль для перетворення УАПЦ на загальнонаціональну церкву. Такий розвиток подій суперечив планам нацистів. Православну Церкву вони розглядали лише як додаток до своєї пропагандистської машини і намагались не допустити її посилення.

Щоб нейтралізувати діяльність єпископа Мстислава, генерал-комісар Київської генеральної округи наприкінці вересня надіслав йому наказ такого змісту:

«Генерал-комісар генеральної округи Київ. Київ 22 вересня 1942 р.

До єпископа Мстислава.

З політичних причин забороняємо Вам перебувати будь-де в Україні на захід від Дніпра і в частині генеральної округи Київ, розташованої на схід від ріки. Доручаю Вам до 27 вересня залишити Київ. Про дату Вашого від'їзду і місце, куди Ви виїжджаєте, доручаю повідомити мені» [35, с.750].

Однак Мстислав зігнорував цей наказ. На початку жовтня він взяв участь у забороненому гітлерівцями Луцькому Соборі єпископів та підписанні «Акту поєднання» з представниками Автономної Церкви. Поява цього документа фактично означала подолання церковного розколу і створення єдиної православної церкви в Україні. Погодитись з таким розвитком подій німці не могли. «Рейхскомісаріат у Рівному заявив єпископові Мстиславу «секретарю-канцлеру – Синоду українських єпископів», що в принципі він схвалює об'єднання обох церковних напрямків, проте з новим станом справ він не може погодитись через те, що він є результатом забороненого зібрання єпископів і взагалі за бажанням рейхскомісара форма української ієрархії може бути остаточно встановлена лише після задоволення України.

З огляду на те, що рейхскомісар у майбутньому передбачає об'єднання та створення вищого керівництва, необхідно вжити заходів, щоб усунути єпископів обох напрямків, які всупереч забороні брали участь у церковному соборі та самочинно здійснили об'єднання. Мстислав усупереч забороні з боку рейхскомісара з'являтися в Україні по цей бік Дніпра був у Луцьку і взяв активну участь у самоправстві. Йому запропоновано відправитися в обране ним самим місце по той бік Дніпра. Мстислав залишив Київ 23.10 і відбув до місця свого вигнання у Прилуки Чернігівської губернії. Мстислав зобов'язався під час заслання не займатись ніякою політикою та церковною діяльністю, причому йому заявили, що заслання для нього повинно розглядатись як випробування його благонадійності» [22].

Наведені нами документі свідчать про те, що Владика Мстислав відіграв досить помітну роль у релігійному житті України періоду окупації. Його ім'я частіше, ніж імена інших єпископів, зустрічається в повідомленнях як німецьких, так і радянських спецслужб. З них видно, що діяв він не в інтересах окупантів, а виходячи з власного бачення ролі і місця церкви в житті українського народу. Безумовно, що єпископ Мстислав змушений був враховувати тодішню політичну ситуацію і разом з іншими ієрархами вихваляти на офіційному рівні окупаційний режим. Проте вся його діяльність була спрямована не на зміцнення цього режиму, а на розбудову Української автокефальної православної церкви. Отже, він не був ні «нацистським прислужником», ні «агентом гестапо», і переслідування та репресії, яких він зазнав з боку нацистів, зайвий раз це засвідчують.

Низку статей, монографій присвячено аналізові громадсько-політичної і релігійної діяльності Мстислава Скрипника. Над даною темою працювали: І.Петрів і А.Ткачук [44; 45], Д.Степовий [50], Є.Сверстюк [47; 48], Т.Кінько [28] та багато інших.

Зокрема, І.Петрів та А.Ткачук у статті «Перший Український Патріарх УАПЦ Мстислав Скрипник» [44], приділяють значну увагу життєвому шляху митрополита, його еволюцію як релігійного діяча.

Слід також відзначити статтю Д.Степового «Незабутні зустрічі» [50], яка була присвячена Мстиславу Скрипнику. В ній автор основну увагу приділяє церковно - релігійній діяльності митрополита в еміграції, а саме висвітлюється період початку 1980-х р., коли Д.Степовик особисто зустрівся з Патріархом в його оселі у Баунд Бруці (США).

Досить яскраво характеризується постать Першого Патріарха УАПЦ Мстислава в статті Т.Кінько «Згадавши самого себе і одне одного (Про владику Мстислава, УАПЦ)» [28], в якій висвітлює ставлення Патріарха до тих подій, які відбувалися в незалежній Україні, описуються всі перешкоди, які були поставлені перед Патріархом під час його перебування в Україні.

Досить багато інформації про Патріарха знаходиться в періодичних виданнях, насамперед в публікаціях газети «Наша вірa».

Таким чином, підсумовуючи огляд джерел і літератури з теми, слід зробити висновок, що історики зробили лише перші кроки в осмисленні ролі і значення громадсько-політичної і церковно-релігійної діяльності Патріарха УАПЦ Мстислава Скрипника. Дослідники в основному зосереджували свою увагу на окремих сторінках його біографії. Спеціальних книг, які були б присвячені видатному діячу, на сьогодні поки що немає. Створення їх є актуальною проблемою історичної та релігійної наук. Бракує наукової продукції, більшість статей носить публіцистичний характер. Обмаль збереглося і джерел, присвячених діяльності Степана Скрипника. Репрезентативно виглядає хіба що творча спадщина цього ієрарха.




Розділ 2.

Формування світогляду та початок громадської діяльності Степана Скрипника
Тричі у ХХ сторіччі українське православ’я відроджувалося, піднімалось з руїн і попелу, заліковано свої рани, розбудовувало церковну структуру, визначало свою автокефалію. Перше відродження відбулося на початку двадцятих років, у часи розбудови державності, друге – на початку сорокових, в добу Другої світової війни, а третє – у наш час, в період відновлення української державності. Патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав (у миру Степан Іванович Скрипник) був очевидцем усіх цих трьох подій і активним учасником двох останніх.

Степан Іванович Скрипник належав до старовинного козацького роду. Народився він 10 квітня 1898 р. в Полтаві. Його батьки – Іван Скрипник і Маріянна Петлюра (сестра Симона Петлюри) відзначалися побожністю, налаштовували на глибоку віру і своїх дітей. На релігійний світогляд майбутнього владики Мстислава мали великий вплив ближчі і дальші родичі з боку Петлюр священики і ченці, а особливо тітки–черниці Гавриїла і Тетяна. Одна з його прабабусь була ігуменею в монастирі на Полтавщині, батьків родич Сильвестр – архієпископом Омським. Його діди також відзначалися благочинністю, працювали на користь громади. Брат Степана, овдовівши, продав частину своїх маєтностей і купив у Києві на Печерську 50 десятин землі, на якій збудував церкву. Дядько Степана, який жив на Кубані, втік від царського переслідування до Львова, де навчався в університеті. Він мав дуже великий вплив на майбутнього владику. Згодом, згадуючи про своє дитинство, Степан Скрипник говорив: «Мене навчили служити людям… Це властиво моєму козацькому родові: жити не тільки для себе, а передусім для людей. Робити щось корисне громаді – цього завжди дотримувалися мої кревні» [48, с. 14].

Національна свідомість хлопця особливо зміцніла під впливом дядька Симона Петлюри.

Навчаючись у Полтавській гімназії, Степан Скрипник брав активну участь у нелегальних гуртках учнівської молоді. Після закінчення гімназійного курсу, у роки Першої світової війни, був направлений до козачої офіцерської школи в Оренбурзі (1917-1921 рр.). Коли розгорнулася національно-визвольна боротьба українського народу Степан активно включається в цей рух. Брав участь у формуванні куреня ім. К.Гордієнка, направленого для оборони Львова він наступу польської армії. Але до Львова його загін не дійшов, а тільки до Ходорова, де Степан був поранений і потрапив до чеського військового шпиталю. Після одужання отримав направлення на дипломатичну роботу, де завжди намагався гідно репрезентувати українську націю, показати її кращі риси, познайомити з українськими проблемами європейський загал [7, с. 2].

Перша світова війна і революційна віхола завдала нищівного удару родині Скрипників. «Залишилися двоюрідна сестра, а решту з моєї рідні вистріляли»- згадував пізніше патріарх [17, с. 6].

Після поразки української революції і еміграції Симона Петлюри до Франції, його дипломатичний кур’єр Степан Скрипник потрапив у табір для інтернованих у Польщі. Деякий час він перебував на Волині і Галичині, які знову опинились під польським урядом, працював у системі кооперації, навчався заочно у Варшавській школі політичних наук. У 1930 р. був обраний до польського парламенту – сейму, де захищав права українців та рідну школу, прадідівську православну церкву, брав активну участь у церковному житті православних християн Волині і Холмщини. Багато уваги приділяв справам Автокефальної Православної Церкви, очолюваної митрополитом Діонісієм Валединським [15, с. 12].

Степан Скрипник у 1922 р. брав активну участь у підготовці і проведенні з’їзду волинського духівництва і мирян у Почаївській лаврі, де богослужіння проводилося російською мовою. У 1927 р. багатолюдний з’їзд духівництва і мирян відбувся в Луцьку. Делегати домагалися українізації церковних відправ і адміністрації Волинської єпархії та духовного її очолення єпископом – українцем [40, с. 189].

Нова хвиля національно-визвольного руху прокотилася по Волині у 1933 р. 10 вересня, у цей день церковного вшанування преподобного Іова Почаївського, до православного монастиря прибуло понад 20 тисяч прочан, серед них понад 5 тисяч молоді. Зійшлися вони, щоб рішуче зажадати від вищої православної церковної влади у Польщі, що перебувала на той час у руках старої промосковської ієрархії, українізації церковного життя на Волині, Поліссі і Холмщині. Прочани виявили гідну подиву дисциплінованість і послух провідникам руху, серед яких був професор І.Власовський і посли у польському парламенті – протоірей М.Гележинський, С.Скрипник та М.Бура. Після закінчення церковних відправ, коли єпископи поверталися до митрополичої палати, на лаврській дзвіниці замайорів шестиметровий синьо-жовтий прапор з хрестом, а побіч дороги молодь розгорнула понад 40 транспарантів з написами: «Українцям – український єпископ», «У рідній церкві рідна мова», «Протестуємо проти знущання Москви над УАП Церквою на Україні» тощо [48, с. 115].

У супроводі хоругв і транспарантів прочани зійшлися на лаврський майдан, де відбулося народне віче, яке прийняло звернення до ієрархів Православної церкви в Польщі. У ньому були перелічені основні вимоги православних українців. В результаті цих подій православні церкви Польщі напередодні Другої світової війни вже мали двох українців-єпископів, своє представництво в митрополичій та єпархіальній радах, духовну семінарію у Кременці з українською мовою викладання, Науково-Богословське Товариство ім. митрополита Петра Могили в Луцьку, Український Науковий інститут у Варшаві. Степан Скрипник обирається постійним членом президії Товариства ім. Петра Могили і головою товариства «Українська школа» в Рівному [40, с. 190].

Взимку 1938 р. в багатьох селах Волині, зокрема у прикордонній смузі з СРСР, польські власті намагалися силою навертати православних українців на католицизм. При цьому державні чиновники, а також службовці прикордонних застав з «Корпусу охорони пограниччя», застосовували шантаж, насильство, репресії та залякування населення. Вони оголосили, що у прикордонній смузі можуть мешкати тільки поляки та католики, а православні українці будуть виселені. 17 грудня 1937 р. в Лановецькому костьолі Кременецького повіту окупанти влаштували урочистості з приводу переходу 116 місцевих селян с. Гриньки з православ’я у латинський обряд. У розрекламованій події вирішив узяти участь посол польського сейму Сергій Гнатишенко, проте місцева влада заборонила йому перебувати у прикордонній зоні. Покидаючи «урочистості», посол був вражений тим, що учасники переходу в католицизм заявили: «Запевняємо вас, пане посол, що метрики польські нам можуть видати, але душі наші залишаться православні і українські». З цього було зрозуміло, що не релігійні переконання стали мотивом переходу в католицизм, а місцева команда «Корпусу охорони пограниччя», яка йшла в авангарді цієї акції і не дуже перебирала засобами у досягненні своєї мети [48, с. 16].

У зв’язку з цим посол сейму Степан Скрипник 1 лютого 1937 р. вніс інтерпеляцію до Міністерства внутрішніх справ, гостро засуджуючи насильницьке навертання православних у католицьку віру та вимагаючи пояснення причин цього свавілля. З лютого 1937 р. він вніс протест проти заборони уряду провести Собор Православної церкви в Польщі. Уряд змушений був розглянути це питання й дати дозвіл на проведення собору [6, с.2].

Навесні 1938 р. поляки посилили кампанію навернення українців на римо-католицтво, зокрема на Холмщині і Підляшші. Починалося все з погроз, вимог до православних священників проповідувати польською мовою, закривали церкви. Вже в червні польські власті перейшли до відкритого насильства, яке своєю брутальністю було одним з найжорстокіших переслідувань християн в їхній історії. Серед поляків організовувались різні товариства «охорони східних теренів», які на своїх зборах виносили ухвали про те, щоб релігійні навчання в школах проводили виключно польською мовою, тільки польською відправляти богослужіння, виступати з проповідями. Проти полонізації богослужінь рішуче виступило православне духівництво, віруючі. Триденною голодовкою проти руйнувань церков на Холмщині та Підляшші запротестував Собор під керівництвом митрополита Діонісія і сімох православних єпископів, який відбувся в липні [9, с. 4].

1938 р. християни України відзначали 950-ліття хрещення Руси - України. До виконавчого комітету, який займався організацією святкувань, входив і Степан Скрипник. Багатолюдні святкування відбувалися в містах і селах усієї Волині, зокрема, 12-15 серпня у Володимирі-Волинському [11, с. 38].

Собор єпископів прийняв меморандум – звернення до польської влади в якому висловив «смуток і біль» з приводу «страшної несправедливості», яка чиниться щодо християн у християнській країні. У меморандумі вказувалося, що на Люблінщині проживає майже 250 тисяч громадян, предки яких споконвіку були православними, і своєю лояльністю заслуговують на увагу до своїх духовних потреб [34, с. 19].

Припинення спустошливих заходів проти православ’я вимагав, виступаючи в сенаті і посол Степан Іванович Скрипник.

Друга світова війна 1939 р. розлучила сім’ю Скрипників. Степан Іванович залишився в зоні генерал-губернаторства, а його дружина Іванна – у Львові. Згодом патріарх Мстислав згадував, що «У тридцять дев’ятому році, коли розпочалася Друга світова війна, я перебував на західних землях Польщі. Туди багато нашого люду старалося сховатися у той період. Родина моя, на жаль, не могла піти зі мною, і вона залишилася у Львові. Це скінчилося трагічно. Мою дружину тут знайшли вже на цвинтарі. Як розкривали пізніше могили, то знайшли її з простріленою головою» [48, с. 16-17].

Таємниця її смерті і досі не розкрита, найімовірніше це було політичне вбивство, бо почерк найманих катів він виявився знайомий для родини Скрипника. Так, в 1939 р. був розстріляний брат, який був лікарем у Ромнах. Втрата дружини і братів дуже вразила Степана Скрипника. Ставши вдівцем, він вирішує присвятити решту свого життя Українській Православній, яка церкві яка на той час розпочала своє друге відродження. В окупованій німцями Холмщині в 1940 р. його обирають заступником голови Холмської Єпархіальної Ради, яку згодом очолив Іларіон (Огієнко) [16, с. 4].

По відході з Волині радянських військ, у червні 1941 р., Степан Скрипник прибув до Луцька, де очолив видання газети «Волинь». Як редактору, йому вдавалося висвітлювати різні ділянки суспільно-політичного життя Волині, зокрема й релігійну.

Узагалі, з відходом Червоної Армії з території України активно, почало відроджуватися церковне життя, у звільнених храмах збиралися віруючі, радіючи, що нарешті прийшов кінець більшовицькому засиллю і знову можна молитися Богу. Віруючі відновлювали Українську Православну Церкву. Незважаючи на те, що в 1939-1941 рр. більшовики на окупованих ними українських землях намагалися підпорядкувати православні єпархії Московському синоду, очолюваному митрополитом Сергієм, архієпископ Поліський Олександр (Іноземцев) і Луцький Полікарп (Сікорський) не склали заяви вірності Московському патріархату. Ці ієрархи не піддалися намаганням підпорядковувати єпархії, приєднаної до СРСР Західної України і Західної Білорусії керівництву РПЦ. За відмову визнати юрисдикцію Московської патріархії митрополит Сергій усунув архієпископа Олександра з Поліської єпархії і перевів його «на спочинок». Архієпископ Олександр відмовився підкоритися цьому розпорядженню, а отже його чекав неминучий арешт, від якого врятував початок німецько-радянської війни [40, с. 17].

Слідом за армією вермахту, в Україну прийшла німецька цивільна влада, невдовзі було створено Рейхскомісаріат Україна – перехідну стадію до перетворення українських земель на німецьку колонію. Надія українських церковних кіл на те, що їх очолить архієпископ Олексій Громадський, найстарший ієрарх в українських землях, сподівання на перетворення єдиної Української Православної Церкви не здійснилася. У серпні 1941 р. Олексій зібрав у Почаївській лаврі трьох єпископів – однодумців, які вирішили залишитися під Московською патріархією на правах автономії. Почаївський Собор започаткував розкол у Православній Церкві на українських землях. Українські церковно громадські кола і українська преса на Волині виступили проти рішень цього Собору і закликали парафії не виконувати їх. Церква, очолена Олексієм, стала існувати окремо, одержавши назву «Автономна церква» [34, с. 12].

Зраджений ієрархами, український державний громадський провід на Волині звернувся до єпископа Полікарпа (Сікорського) з проханням очолити Українську православну Церкву на землях України в статуті її тимчасового адміністратора. Полікарп прийняв цю пропозицію, і митрополит Олександр (Іноземцев) затвердив цей вибір 24 грудня 1941 р., піднісши з цієї нагоди єпископа Полікарпа до сану архієпископа. А перед цим Олександр засудив Олексія за створення ним автономної церкви під зверхністю Москви. У листі до нього він писав: «Мови не може бути про підпорядкування Святої Православної Церкви на Україні церкві Московській».

В Україні почали діяти дві православні церкви автономна, очолена архієпископом Олексієм Громадським, і автокефальна на чолі з архієпископом Полікарпом Сікорським [40, с. 17].

Про відмінність між цими двома православними церквами владика Полікарп писав в архієпископському посланні з квітня 1942 року: «Суть подій у нашій православній Автокефальній Церкві… зводиться до питання, чи бути нашій Православній Церкві справді українською національною Церквою із своєю рідною мовою у богослужінні, церквою, овіяною традиціями соборно-правними її минулого і всією її національно-культурною красою: чи навпаки – бути її знаряддям в руках купки москвофілів – єпископів для панування над українським народом Москви і духу московського» [40, с. 18].

Почала формуватися структура УАПЦ. Було вирішено суворо дотримуватися канонічних церковних правил. На цьому наполягали делегати з Києва, які пам’ятали, як багато довелося витерпіти в 1921 р., коли висвятили в Києві перших ієрархів УАЦП. Тому процеси відродження автономії відбувалися з благословення владики Діонісія Валединського, який на той час був першоієрархом усієї колишньої Польщі. Автономія відродженої Православної Церкви в Україні базувалася на Царгородської Патріархії з 1924 р., який анулювався неканонічна передача Київської митрополії під владу Московського патріархату 1686 р. і надавалася автономія церкві на землях, які з княжих часів становили частину Київської митрополії. У лютому 1942 р. покладено початок новій ієрархії УАЦП. У Пінську для України висвятили єпископів Никифора Абрамовича та Ігоря Губу, яких рукоположили ієрархи Православної Автономної Церкви в Польщі архієпископ Пінський і Поліський Олександр Іноземцев та архієпископ Луцький Полікарп Сікорський [34, с. 13].

На Соборі архієпископів, який відбувся у Пінську, здійснили юридичне оформлення відновленої Української Автокефальної Православної Церкви.

Відновлення архієрейської структури УАПЦ Московська патріархія зустріла вороже, намагалася заперечити канонічність ієрархії УАПЦ і осудила архієпископа Полікарпа як відступника від Російської Православної Церкви, «зрадника, самочинця і спокусителя», котрий всупереч законам проголосив автокефалію. Патріарх Сергій позбавив владику Полікарпа священства та архієрейської влади. Під час більшовицької окупації Луцька єпархія, очолювана Полікарпом, не визнавала московського керівництва РПЦ і не підписували декларації про його зверхність [15, с. 4].

Не менш реакційно поставилася до проявів українського народу щодо впровадження української церковної автокефалії й німецька влада. Вже на другому місяці війни з Радянським Союзом гітлерівська служба безпеки та поліції розробила інструкції, які 16 серпня 1941 р. затвердив наказом шеф поліції і служби безпеки Райнгард Гейдріг. У цьому документі зазначалось, що «не може бути мови про підтримку та розвиток православної церкви. Виявити толерантність можна лише в тих випадках коли населення зайнятої території бажає релігійних послуг і має духовного наставника на місці. Німецькі органи влади не можуть надавати допомогу призначенню священиків… Бажаним є подріблення церкви на малі групи. У зв’язку з цим не варто було чинити перешкод зростанню кількості сект на цій території». Щодо Автокефальної Православної Церкви на чолі з митрополитом Діонісієм Валединським поліція отримала настанову перешкодити всьому, щоб вона не робила.

Таємний циркуляр керівника поліції безпеки і СД генерал-майора др. Томаса, що з’явився після директиви Гейдріга через півроку, 11 лютого 1942 р., був направлений до загонів СС і поліції у Києві, Житомирі, Миколаєві і Дніпропетровську. Він свідчить, що фашисти, з самого початку окупації України мали чітку політичну місію проти церкви, зокрема УАПЦ. У циркулярі сказано категорично: «…творенню загальноукраїнської Автокефальної Церкви під проводом митрополита, як допоміжної організації, належить всілякими способами перешкоджати». До цього йде роз’яснення: «у православному церковному розумінні автокефалія є завжди в самій суті пов’язана з самостійним державництвом… з відкриванням нових духовних семінарій, вищих шкіл теології і т.п. – слід поки що стриматися» [48, с. 19].

Із цих двох документів німецьких окупантів та фактів ставлення Московської патріархії до українського церковного руху яскраво окреслюється стан, у який і потрапило українське православ’я в роки смертельного протиборства в Україні сил двох імперій – московської і німецької. Для них прагнення народу мати Українську Автокефальну Православну Церкву було ворожим, тому вони вживали всіх доступних їм заходів, щоб така церква не існувала [8, с. 12].

Нововисвячені у Пінську єпископи відправилися до Києва для участі в організації церковного життя на східноукраїнських землях. Невдовзі після відходу більшовиків в столиці України було створено Всеукраїнську Православну Церковну раду, яка прагнула відродити понищене сталінською ідеологією церковно-релігійне дитя. Проте, у грудні 1941 р. до Києва прибув єпископ Автономної Церкви Пантелеймон Рудик. Більшість наявних на окупованій території парафій перейшли під його юрисдикцію. За ініціативою П.Рудика в лютому 1942 р. німецька влада розпустила ВПЦ Раду, а справами УАПЦ доручила керувати трьом старшим священикам церкви [48, с. 19].

Єпископи Никанор та Ігор дісталися до Києва у березні 1942 р., де їх радісно привітала українська громадськість. Уповноважені у справах УАЦП священики, виявляючи бажання православних українців Києва, визнали ієрархію УАПЦ на чолі з архієпископом Полікарпом своєю духовною владою, а зверхність передали єпископові Никанорові [25, с. 19].

З переобранням влади над Україною окупаційною німецькою цивільною адміністрацією вся їх ненависть була скерована в першу чергу на жорстоке винищування єврейського населення. Здійснивши цю справу, адміністрація взялася й за українців. Зросла кількість розстрілів українського інтелігенції, насамперед патріотично налаштованого українського духовенства та інтелігенції, зокрема прихильників ідеї Української Православної Церкви. У Прилуках на Різдвяні свята 1943 р. було розстріляно спеціальним відділом есесівців 540 найбільш свідомих українців. Подібні розстріли цей загін здійснив у Ніжині, Каневі та інших містах. Незважаючи на це, автокефальні єпископи розгорнули інтенсивну роботу по організації церковно-релігійного життя. В Україні з’явилася одна за одною нові громади УАПЦ, було висвячено чимало священиків, з благословення архієпископа Полікарпа здійснювалася висвята нових єпископів, хоч і таємно, бо стало відомо, що німці мають намір заборонити рукоположення нових єпископів УАПЦ. Місцем для хіротонізації з 9 то 17 травня 1942 р. обрали церкву біля Андріївського собору. Єпископами висвятили архімандритів Фотія Тимощука і Мануїла Тарнавського. Потім відбулася хіротонія кандидатів, обраних Собором: архімандрита Михайла Хорошого на єпископа Єлизаветградського і архімандрита Мстислава Скрипника на єпископа Переяславського. До чернецтва Степан Скрипник був заступником голови Церковної Ради Волині і Поділля [40, с. 20].

Постриг Скрипника у чернецтво здійснив владика Никанор за рекомендацією владики Ігоря, який і дав йому ім’я Мстислав. Ритуал рукоположення Степана провели владики Никанор, Ігор та Михаїл Хороший. Крім єпископів були присутні два священики і диякон [7, с.2].

У другій половині травня 1942 р. відбувся Собор єпископів УАПЦ, в якому, крім владик Никанора та Ігоря, взяли участь новопоставлені єпископи, представники духівництва та мирян. Було розглянуто і відмінено рішення Почаївського собору від 15 серпня 1941 р., визнано неіснуючий екзархат Московської патріархії в Західній Україні [9, с. 4].

Відновлення Української Автокефальної Церкви вимагало багато зусиль владик, духовенства, мирян, якщо врахувати й те, що окупанти суворо обмежували будь-яку ініціативу Церкви, забороняли підготовку духовних кадрів. 1 червня 1942 р. рейхскомісар Е.Кох розпорядився взяти під суворий контроль усі церкви і релігійні організації. Німецька влада дивилася з підозрою на єпископів УАПЦ. Було відібрано митрополичу палату, де мешкав архієпископ Никанор і містилася канцелярія Вищого Церковного управління, а у вересні 1942 р. вийшла заборона проведення єпископської хіротонії в Україні [40, с. 20].

Нелегкі часи переживав владика Мстислав, постійно відчуваючи на собі тиск німецьких властей, які безцеремонно втручалися у церковне життя, контролюючи кожний його крок. Незважаючи на це, він взяв участь у висвяченні 20 семінаристів на священників і вибрався з архієрейською візитацією в Лівобережну Україну, щоб вивчити релігійні настрої віруючих, вислухати їх, ознайомити з позицією єпископату УАПЦ. Він побував у Полтаві, Харкові, де жив уже літній владика Феофіл Булковський. Вони спільно відслужили у Покровському монастирі Службу Божу. На пропозицію владики Мстислава Феофіл Булковський приєднався до УАПЦ.

Побував тоді владика в багатьох селах, а також містах Переяславі, Золотоноші, Лубнах, Хоролі, Миргороді. Відвідав ряд монастирів [15, с. 4].

Німецька служба безпеки пильно стежила за діями єпископа. Її дратувала його активна національно-просвітницька діяльність, що йшла в парі з євангельською проповіддю і здобула йому широку популярність. Е.Кох зажадав від митрополита Полікарпа, щоб той перевів Мстислава до Ростова-на-Дону – до росіян. Проте єпископ відмовився.

22 вересня з генерал-комісаріату за підписом фон Бюнау до єпископа надійшла директива такого змісту: «З політичних причин забороняю Вам перебувати будь-де на Україні на захід від Дніпра і в частині генеральної округи Києва, розташованої на схід від ріки. Пропоную Вам до 27 вересня 1942 р. залишити Київ. Про дату Вашого від’їзду і місця, куди Ви виїжджаєте, повідомити мені» [40, с. 21].

Через кілька днів надійшов новий, «остаточний», наказ: «Оскільки до сьогоднішнього дня Ви не надали нам інформації про Ваш від’їзд і місце поїздки, цим востаннє раджу Вам виконати цю вимогу і негайно повідомити нам, куди Ви їдете. Термін виконання цієї вимоги – до суботи, 3 жовтня 1942 р., 12-ої години опівночі» [40, с. 21].

Але владика Мстислав зігнорував обидва накази і 3 жовтня 1942 р. був уже у Луцьку, де мав відбутися скликаний архієпископом Полікарпом Собор УАПЦ. На Соборі мало остаточно вирішуватися питання про форму церковної організації і керівництва церквою. На чолі об’єднаної УАПЦ мав стояти Священний Синод з п’яти старших єпископів України: митрополитів – Олександра Валеденського, Олексія Громадського і Полікарпа Сікорського та архієпископів Симона з Автономної Церкви і Никанора з УАПЦ.

Вищим органом управління УАПЦ до часу проведення Всеукраїнського Помісного Собору назначався Священний Собор єпископів України. Мстислав, єпископ Переяславський, був призначений його секретарем [48, с. 21].

Німецька окупаційна влада не кидала слів на вітер. Через кілька днів Мстислава заарештували і вивезли до Житомира, потім до Чернігова, а перед Різдвом Христовим – до Прилук. На початку березня 1943 р. його відвезли до Києва і кинули до камери смертників. Але за допомогою сотника Дмитренка та дружини колишнього українського посла в Німеччині Севрюка єпископа перебрали військові чиновники у свою юрисдикцію. Серед військових були вихідці з німецьких колоній на Україні, зокрема директор політичного департаменту Остміністерюма Жорж Лейбмандт і його сестра, перекладачка у Києві. Вони й допомогли владиці врятувати життя, але він змушений був підписати заяву, що припинить відправлення богослужінь, не буде проповідувати і проводити жодної політичної акції мешкатиме при церкві св. Софії і не намагатиметься втекти. Після того Мстислава відправили до церковного управління УАПЦ [9, с. 4].

На початку 1943 р. німецька окупаційна влада проголосила нове розпорядження райхскомісара Е.Коха. Згідно з ним, повноваження єпископів мало обмежуватися лише територією генерал-комісаріатів, де вони перебували. Єпископи підпорядковувались місцевим генерал-комісарам.

Розпорядження райхскомісара про реорганізацію життя в Україні спричинило послаблення православної церкви. У справи церкви почало втручатися гестапо. А серед заарештованих і засуджених до розстрілу з’явилося духівництво і вірні УАПЦ [28, с. 19].

Більше того, на західноукраїнських землях спалахнуло повстання проти німецьких окупантів. До нього часто приєднувалися храм із їх служителями. А в ході її було розстріляно понад 100 українських православних священиків та спалено або зруйновано багато церков. Тим часом, німці зазнавали нищівних поразок на східному фронті. Радянська армія вступала на українську землю. Навесні 1944 р. ієрархія УАПЦ була змушена податись на еміграцію. Від’їжджаючи з рідної землі, Владики УАПЦ звернулися до українського народу з архіпастирським посланням, підписаним і владикою Мстиславом. Він виїхав на Захід в 1942 р.[48, с. 22].

Отже, на формування світогляду Степана Скрипника вирішальне значення справило середовище, в якому виховувався майбутній ієрарх з дитячих літ, його сімейне виховання, адже майже всі близькі родичі Степана Скрипника були священослужителями. Національна свідомість Степана Скрипника зростала під впливом його дядька Симона Петлюри. Уже зі студентських років Степан Скрипник включився в український національний рух, підтримував погляди тих церковних діячів, які виступали за автокефалію української православної церкви. У міжвоєнний період громадська діяльність С.Скрипника була скерована на убезпечення українців православного віровизнання від полонізації, насильницького окатоличення. Цю дискримінаційну політику проводила польська адміністрація на території Волині. В умовах Другої світової війни Степан Скрипник був висвячений на священика, а згодом хіротонізований на єпископа. Український ієрарх, патріот, він не підтримував узалежнення Київської митрополії Московського патріархату, внаслідок чого зазнав репресій був арештований. Утвердження радянської влади в Україні після 1942 р. спричинило еміграцію єпископа Мстислава Скрипника, оскільки він не поділяв ідеологію радянської влади.


следующая страница >>
Смотрите также:
Діяча Зміст Вступ Розділ 1
681.84kb.
3 стр.
Зміст вступ Розділ І
495.52kb.
2 стр.
Зміст стор. Вступ Розподілення навчальних годин І зміст дисципліни «Технологія виробництва металів» розділ виробництво чавуну
615.26kb.
11 стр.
Зміст C. вСтуп 6 розділ 1 Інтерфейс Inventor 11
3554.99kb.
20 стр.
Зміст вступ
432.1kb.
3 стр.
Зміст Вступ 3 Розділ Категорія „гендер” як предмет психологічних досліджень 6
1603.78kb.
8 стр.
Зміст вступ Розділ 1
317.41kb.
1 стр.
2009 зміст вступ
889.98kb.
4 стр.
Зміст вступ 2 Розділ проблема збуту продукції в діяльності підприємств 4
1104.39kb.
6 стр.
Вступ 3 Розділ 1 5 Розділ 9 Розділ 15 Розділ 4 20 а в серці моєму бринить І дзвенить: 29
510.12kb.
5 стр.
Вступ Розділ Розділ Розділ Висновки Список
368.37kb.
3 стр.
Дипломна робота Відчуття як активний процес сприймання та обробки інформації Зміст Вступ розділ І
739.25kb.
5 стр.