Главная страница 1страница 2


Православна Церква в Польщі на початку 1920-х рр. крізь призму судового процесу над Павлом Латишенком (архімандритом Смарагдом)
Андрій Стародуб
Опубліковано: Наукові записки. Збірник праць молодиx вчeниx та аспірантів – К., Хмельницький, 2002 – Т. 8. ­Ч.ІІ – С.151-177
Вступні зауваги
Існують історичні сюжети, що самі по собі можуть конкурувати з найзаплутанішими детективами. Часто ми можемо лише здогадуватися про причини вчинків тих чи інших осіб, або й взагалі будувати гіпотези про їх причетність/непричетність до якоїсь події. На перший погляд, вбивство митрополита Георгія (Ярошевського), аж ніяк не придатне для сюжету історичного детектива: відомі всі обставини злочину, вбивця, що й не крився від правосуддя, а також, в загальних рисах, мотиви, якими він керувався. Однак, цього виявляється недостатньо для розуміння і несуперечливого пояснення того, що сталося 8 лютого 1923 року, коли архімандрит Смарагд (Латишенко) холоднокровно застрелив першоієрарха Православної Церкви в Польщі. Це пробували робити сучасники, майже неминуче займаючи позицію адвоката або щодо злочинця, або щодо його жертви. І навіть історик, відділений від подій майже вісьма десятиліттями, може стати перед подібною спокусою. Як влучно відзначив відомий в Варшаві в 1920-ті-1930-ті рр. публіцист В. Філософов: “В этом проклятом деле запутано столько различных мотивов и интересов, - церковных, политических, национальных и личных, что говорить о нём объективно почти невозможно. Как бы не стараться сохранить беспристрастие, всё равно непременно прикоснешься к чьим нибудь ранам. Кому нибудь сделаешь больно, а кому нибудь причинишь незаслуженную радость»1. Очевидно також, що розставити всі крапки над «і» в цій справі – неможливо в принципі, хоча б тому, що не існує відповідей, які б влаштовували всіх. А ті, що влаштовують окремих («Смарагд – мститель за поруганную свободу Церкви» чи «митрополит не пожалів свого життя за справу автокефалії» – уже дані, і дискутувати з ними немає сенсу, оскільки цих людей цікавило і цікавить не те, чому цей жахливий злочин став можливим, а те, як його можна використати в своїх інтересах. Їхня дискусія між собою вже стала органічною частиною самої справи, і її часто неможливо відділити від неї.

Усвідомлюючи важкість завдання, ми, тим не менш, спробуємо пошукати відповіді на цілу низку питань, які залишалися на маргінесі більшості історичних розвідок. Зокрема, нас цікавитиме, які події та процеси зробили можливою ситуацію, коли чернець (тобто особа, що дала суворі обітниці, відмовилася від спокус і страстей світу цього) вбиває свого єпископа, а чи не більшість церковного середовища не сприймає цей злочин як щось екстраординарне. Можливо, ця спроба призведе лише до появи нових запитань, однак інколи поставити правильно питання важливіше, ніж знайти на нього відповідь.


Вбивство
Зранку 8 лютого 1923 року до митрополичої резиденції, на вулиці Зигмунтовській 13, зайшов заборонений в священнослужінні архімандрит Смарагд. В канцелярії він звернувся до секретаря з питанням, чи зможе його сьогодні прийняти митрополит. Прохання передали владиці, і той, не дуже охоче, але погодився прийняти архімандрита о 6 годині вечора. Пізніше, під час судових засідань, події того дня неодноразово відтворювалися. Керуючий канцелярією Є. Сакович та особистий секретар митрополита диякон І. Шатєхін засвідчили, що в розмовах з ними того дня митрополит, згадавши про Смарагда, висловлював побоювання за своє життя. А депутат Сейму Н. Серебряніков, який обговорював з архімандритом в день вбивства петицію депутатів Сейму з приводу ситуації в Православній Церкві, передав слова останнього: “Вы ещё верите в словесные бомбы?»2

Обставини вбивства були викладені пізніше самим архімандритом, а також декількома свідками: вже згаданим Є. Саковичем, келейником митрополита, його особистим секретарем та поліцейськими, які першими прибули на місце злочину. Події розгорталися наступним чином.

Близько 6 години вечора архімандрит Смарагд прийшов до митрополичих покоїв, і майже одразу був прийнятий митрополитом. Розмова спочатку проходила в їдальні, і мала, згідно з показами свідків, мирний характер. Потім співрозмовники перейшли до кабінету митрополита, закривши за собою двері. Невдовзі після цього келейник митрополита постукав, щоб повідомити владику, що прибув архієпископ Діонісій (Валединський) і просить його прийняти. Митрополит відповів: «Нехай почекає», а вже за мить з кабінету долинули три постріли. В дверях з'явився архімандрит Смарагд з револьвером в руці. Перше, що він спитав у переляканого келійника: «Где Дионисий?». Той сказав, що архієпископ знаходиться на першому поверсі, і Смарагд побіг до східців. Не знайшовши Діонісія, він повернувся, і, помітивши секретаря митрополита, сказав: «я убил митрополита». Диякон (секретар), викликав поліцію, якій архімандрит не вчинив ніякого опору. Згідно з свідченнями, а також повідомленнями в пресі, вбивця тримався спокійно і одразу визнав, що він давно задумав замах на життя митрополита Георгія і не жалкує, з приводу того, що зробив.

Перші зізнання архімандрита дуже ускладнили роботу його адвокатам, які намагалися довести, що він діяв в стані афекту і був спровокований на злочин самим митрополитом. Відголоси цієї версії знайшли відображення в книзі А. Світича «Православная Церковь в Польше и ее автокефалия”: «в течении более двух часов вёл с ним беседу, но когда выразил сомнение в загробной жизни и уговаривал архимандрита «перейти в его лагерь», то архимандрит Смарагд выхватил револьвер и несколькими выстрелами убил митрополита со словами: «Вот тебе, палач Православия!»»3. Однак сам Смарагд нічого подібного не говорив, а трактова Світича справедливо була розкритикована ще І. Власовським4. Згадка про те, що митрополит засумнівався в існуванні потойбічного світу, мала представити його ледь не як атеїста, а відповідно, частково виправдати вчинок Смарагда, нібито враженого віровідступництвом архієрея. Однак проти “імпульсивного” характеру злочину свідчило буквально все, зокрема й те, що по дорозі до Варшави, архімандрит показав своїй випадковій попутниці револьвер і повідомив, що їде звести деякі порахунки.

Формально слідство дуже швидко встановило також, Смарагд діяв один, до злочину готувався принаймні декілька тижнів (практикувався у стрільбі). Неясними залишилося декілька моментів, щодо яких сам злочинець давав суперечливі свідчення.

По-перше, чи мав він намір окрім митрополита Георгія вбивати ще когось з єпископату. Спочатку архімандрит заявив, що мав намір вбити весь склад Синоду (тобто митрополита, архієпископа Діонісія та єпископа Олександра (Іноземцева)), однак відмовився від цього, вирішивши обмежитися одним Високопреосвященним Георгієм. З цією заявою дещо не узгоджувалася його поведінка після вбивства: він з зброєю в руках побіг шукати архієпископа Діонісія. На суді Смарагд пояснив, що хотів вбити і Діонісія, але про це жалкує. В подальшому захист намагався уникнути згадки про це питання, оскільки воно підважувало версію про ідеологічні мотиви вбивства. Виявилося, що архімандрит мав особисті порахунки з владикою Діонісієм, які не можна було б представити як ідейні протиріччя. Нижче ми повернемося до цієї проблеми, спробувавши описати стосунки, що склалися між вищими достойниками Православної Церкви в Польщі напередодні вбивства.

По-друге, які саме розбіжності в поглядах стали причиною вчинку Смарагда. Безпосередньо після злочину він не стверджував, що головним предметом суперечностей було питання автокефалії. Прозвучало тільки те, що він вважав політику митрополита шкідливою для Церкви і не міг йому вибачити переслідувань архієпископа Єлевферія (Богоявленського) та єпископів Пантелеймона (Рожновського), Володимира (Тихоницького) та Сергія (Корольова). Більше того, в газети потрапила фраза Смарагда, кинута під час першого допиту, про те, що він не є ворогом автокефалії, навпаки, як польський громадянин, є прихильником лояльного ставлення до держави5.

Під час судових слухань акценти вже було зміщено. Дражливого питання автокефалії торкалися більшість свідків захисту, а підсудний наполягав, що розбіжність в поглядах на статус і устрій Православної Церкви в Польщі були головною рушійною силою його вчинку. Дати остаточну відповідь, наскільки це відповідало дійсності, під час суду не вдалося, однак саме в ній заховано ключ до розуміння, наскільки вбивство було актом особистої помсти, а наскільки – здійснено з “ідейних” міркувань. Смарагд і в цьому випадку залишив свідчення, незручні для захисту. Після вбивства в нього питали, чи не вплинула на його вчинок атмосфера в польському суспільстві, яке ще не відійшло від шоку після вбивства в грудні 1922 року Президента Г. Нарутовича. Архімандрит рішуче відкинув порівняння себе з Невядомським (вбивцею Нарутовича), відзначивши, що той стріляв в незнайому людину з політичних мотивів, і, можливо кається в зробленому, а він дуже добре знав митрополита, і в силу цього має достатньо підстав не жалкувати про скоєне6.

Гротескність ненависті Смарагда до митрополита дивувала навіть його адвокатів. Але психіатричні експертизи, зроблені найкращими фахівцями, були однозначні: психічні захворювання відсутні. Хто ж була ця людина, яка з посмішкою на вустах розказувала подробиці вбивства?


Вбивця

Архімандрит Смарагд (в миру – Павло Латишенко), походив з родини священика. Для багатьох українських істориків було важливим виявити його національну приналежність, адже це давало підстави для сюжету “малорос-єдинонеділимець вбиває митрополита-українця”7. Прізвище Смарагда, яке в одних випадках писалось “Латишенко”8, а в інших – “Латишенков”, підживило цю легенду (“змінив українське прізвище на російське”). Але насправді національну приналежність родини Латишенків (Латишенкових?) встановити дуже важко. На суді Смарагд заявив, що він є білорусом, хоча така самоідентифікація у нього з’явилася вже в 1920-ті роки9. До цього він вважав себе росіянином, і навіть назвавшись білорусом, не вкладав в це окреслення якогось протиставлення російському. За великим рахунком, вбитий митрополит Георгій також міг назвати (і називав) себе українцем, однак це для нього мало зовсім інше значення, ніж, наприклад, для діячів української еміграції. Версія про різні погляди на національне питання, як підгрунття конфлікту, навіть не згадувалася під час судових слухань. Отже, цей аспект проблеми мало цікавив Латишенка.

У свідченнях він детально описував свою родину, де мати (за походженням католичка) постійно сварилася з батьком. Той спокій, який він знаходив лише в церкві, ще з дитинства вирішивши стати монахом. Своє навчання в Віленській Духовній Семінарії, яку він закінчив першим учнем, душевний злам, який він пережив під час навчання в Санкт-Петербурзькій Духовній Академії, коли йому довелося вибирати між почуттям до дівчини і бажанням служити Церкві. Відмову після закінчення СпДА від продовження кар’єри в цьому навчальному закладі (його залишали там викладати) на користь можливості бути там, де він вважав себе більш затребуваним: на Холмщині, проводити місіонерську роботу серед колишніх уніатів. Ця частина свідчень підсудного нагадувала прилюдну сповідь і залишила враження цілком щирої. Однак вона не давала відповіді на жодне з питань. Навіть адвокат Смарагда, Тадеуш Врублевський, в своїй промові відзначив: “Для мене нез’ясованим залишилося питання, як глибоко віруючий Смарагд міг зважитись на такий вчинок, як вбивство єпископа, чин не тільки грішний, але й такий, що ставить хрест на всіх його устремліннях до служби церковної, вчинок що викидає його назавжди не тільки з кліру, але й з грона вірних” 10. Вже після суду, в 1925 році, явно на замовлення митрополита Діонісія, Ніколай Брешко-Брешковський написав роман “Ряса и кровь"11, в якому спробував представити, що Смарагд (в романі – Мардарій) з дитинства був закоренілим циніком і вирізнявся паталогічною амбітністю. Але це ніяк не узгоджується з тим, що розповів Латишенко і свідки, які знали його особисто – ми не знайдемо пояснення його вчинку в подіях молодості.

Тому спробуємо проаналізувати, що відбувалося в період, хронологічно більш наближений до лютого 1923 року, коли йому довелося перетнутися з іншими учасниками драми.



Першу світова війна застала архімандрита Смарагда на посаді ректора Холмської Духовної Семінарії. Одним з його попередників на цій посаді був Діонісій (Валединський), з 1913 року – єпископ Кременецький, вікарій Волинської єпархії. Єпархіальним архієреєм і Холмської і Волинської єпархій був архієпископ Євлогій (Георгієвський). На початку війни саме під його керівництвом здійснювалася акція по наверненню в православ’я на територіях, зайнятих російською армією. І Смарагд, і Діонісій, були активними її учасниками12. Це було згадано на суді, у відповідь на спроби окремих свідків звинувачення представити Смарагда давнім ворогом Польщі. Захист поставив резонне питання, чим його діяльність відрізнялася від діяльності «новонавернених друзів Польщі», того ж єпископа Діонісія.

Пізніше дороги цих людей розійшлися: архімандрит евакуювався разом з Холмською семінарією до Москви, а Преосвященний Діонісій залишався в Кремінці.



З того періоду залишився один цікавий документ. На початку 1918 року Св. Синод розглядав питання про заміщення Холмської кафедри. 11/24 січня було вирішено вибори не проводити до закінчення війни, а тимчасове управління доручити єпископу Діонісію13. Потім вибори таки було проведено (10/23 лютого) і обраним виявився архієпископ Євлогій. В справі зберігся протест архімандрита Смарагда14, який відмовився від участи в голосуванні, заявивши, що єпископа принижує сама процедура виборів, і він принципово проти участі нижчого духовенства і мирян в такій справі. Цей документ змушує дещо по іншому подивитися на твердження, що митрополита Георгія і архімандрита Смарагда розділяло різне ставлення до участі всіх членів церковного тіла в управлінні Церквою. Якщо митрополит неодноразово висловлювався проти скликання Обласного Собору з участю духовенства і мирян15, то й Смарагд навряд чи був щирим прихильником собороправності.

В червні 1918 року семінарію було евакуйовано до України. Місцем її перебування став Богоявленський монастир, а архімандрит Смарагд знову зустрівся з єпископом Діонісієм. Їхні відносини були до певного моменту цілком нормальними. Більше того, в липні 1919 року Смарагд фактично врятував життя владиці. Він допоміг переховати хворого Діонісія, а сам був заарештований більшовиками замість нього. Деталі цих подій зафіксовано в спогадах ієродиякона Йосипа (Яцковського)16. Групу духовенства з Кремінця, серед яких був і архімандрит Смарагд, було вивезено до Дубна. Двічі їх готували до розстрілу, навіть підводили до підготованої ями. Пізніше страту було відмінено завдяки втручанню Боженка (засуджені взнали про це вже після звільнення), однак від священиків почали вимагати написати відозву до повсталих селян з закликом не воювати проти радянської влади. Більшість з них погодилась скласти таку відозву, але написати її в розпливчатих виразах. Єдиний хто категорично відмовився це зробити був архімандрит Смарагд.

Вищесказане підтверджує, що безумовно, Латишенко був хороброю людиною і не боявся смерті. Але, з іншого боку, він за кожної нагоди підкреслював пізніше, що врятував життя Преосвященному Діонісію, а той всіляко інтригує проти нього. Цей епізод для нас цікавий, тому що справа Смарагда розпочалася фактично з його конфлікту з єпископом Діонісієм.



Причиною непорозумінь між ними було бажання Діонісія підпорядкувати собі Холмську семінарію, проти чого виступив, як її ректор, архімандрит Смарагд. Зустрівши опір, Преосвященний Діонісій 14/27 березня надіслав Смарагдові листа з вимогою звільнити приміщення в Богоявленському монастирі, в якому розміщалася семінарія. Цьому передувала заплутана справа з нібито відмовою Смарагда провести урочисте богослужіння 6/19 березня, на честь дня народження Пілсудського. Судячи з пізніших пояснень самого архімандрита17 Діонісій умисно не давав письмового розпорядження про проведення цієї служби, однак і не заборонив її. Не провівши її, архімандрит опинився в двозначному становищі людини, яка продемонструвала нелояльність владі, хоча свідомо цього не прагнула. Є підстави вважати, що після цього Смарагд в приватних розмовах висловлювався дуже різко на адресу Діонісія, ще більше загострюючи конфлікт.

У вересні половина колективу семінарії, на чолі з протоієреєм Громадським (пізніше – єпископ Алексій) відмовилася працювати в семінарії в ситуації, коли вона не підпорядковується місцевому архієрею18. Постало питання про створення в Кремінці нового духовного навчального закладу, для потреб якого єпископ Діонісій вимагав передати частину майна (в тому числі – бібліотеку) Холмської семінарії. Смарагд не підкорився розпорядженням Преосвященного. В листі до Кремінецького повітового коменданта 3/16 жовтня 1920 року19 він пояснив свої дії насамперед тим, що не підпорядковується єпископу Діонісію, а усунути його з поста ректора може тільки Синод, на чолі з митрополитом Київським, хоча й його рішення можна було б оскаржити перед Патріархом. Декілька раз в листі говориться, що для вирішення суперечки потрібно скликати з’їзд єпископів сусідніх з Волиню єпархій, рішенню якого, можливо, Смарагд би виконав.

Пояснення і вимоги Смарагда наводять на декілька думок. По перше, він не був церковним анархістом, однак майже п’ять років перебував без серйозного контролю з боку свого єпископа і звик діяти самостійно. По друге, хоча вимоги Діонісія й видавалися йому необґрунтованими, він мав би їм підкоритися, а вже потім оскаржувати їх правомірність. Та й суд єпископів зазвичай розбирає конфлікти між єпископами, а Смарагд був лише священиком...



Невідомо хто б переміг в цьому протистоянні, але справа потрапила на розгляд до єпископа Володимира (Тихоницького), якому в листопаді 1920-го польський уряд видав декрет на керування Варшавською та Хомською єпархіями. Преосвященний Володимир прийняв сторону Смарагда і підтвердив правомірність всіх його дій. З цим рішень змушений був рахуватися і єпископ Діонісій. Але взаємна антипатія архімандрита і єпископа лише посилились. Діонісій здійснив ряд кроків, завдяки яким Міністерство Визнань Релігійних і Народної Освіти взяло Смарагда на замітку, як неблагонадійного. 8 лютого та 11 березня 1921 року єпископу Володимиру доводилося навіть спеціально поручатися за нього перед польським урядом20. Не сидів склавши руки і архімандрит. Він виклав свою версію конфлікту в листах до керуючого Волинською єпархією єпископа Фадея (Успенського) (фактично, правда, він керував тільки тієї частиною єпархії, яка не потрапила до Польщі). І вже 15/28 лютого Преосвященний Фадей подав Священному Синоду/Собору Єпископів всієї України кандидатуру Смарагда на заміщення нововідкритої кафедри єпископа Дубенського, вікарія Волинської єпархії21. Зв’язок призначення Смарагда з його конфліктом з єпископом Діонісієм був для сучасників незаперечний. Іван Огієнко, міністерстр Ісповідань УНР, відзначив у листі до професора В. Біднова, що “призначення Смарагда Фадеєм зроблено з однією метою – накапостити нашому єпископові” 22.

Указ з Києва потрапив до адресата наприкінці березня. Однак після підписання Ризького мирного договору, яким було підтверджено наявні кордони, юрисдикція Синоду українських єпископів на всій території колишньої Волинської єпархії ставилася під сумнів. На управління її польською частиною декрет польського уряду отримав єпископ Діонісій. Навряд чи Смарагд мріяв стати його вікарієм. Крім того, кандидатура архімандрита майже напевне не була б підтримана Міністерством Визнань.



Хіротонія підвисла в повітрі. Але будучи лише нареченим в єпископи, Смарагд бере діяльну участь в житті всієї Православної Церкви в Польщі. Користуючись приязним ставленням до себе єпископа Володимира, він долучається до справ управління, є учасником нарад архієреїв тощо. Ми не можемо підтвердити це документами, але на суді Латишенко заявив, що саме він висунув і підтримав ідею запрошення до Варшави колишнього архієпископа Мінського Георгія (Ярошевського). Ризикнемо цей факт також пов’язати з конфліктом Смарагда і Діонісія. Архімандриту було відомо про гостру суперечку і взаємну неприязнь, яка була між цими двома ієрархами в 1918-на початку 1919 року. Причиною її був юрисдикційний конфлікт – Патріарх, за проханням українського уряду, віддав під догляд єпископу Діонісію повіти Мінської, Могилівської та Гродненської єпархій, які відійшли до Української Держави23. Єпархіальні архієреї цих єпархій виступили проти цього. Особливо різко цьому противився архієпископ Георгій, який наказав духовенству не виконувати розпоряджень Діонісія, і скаржився на нього не тільки Патріарху та митрополиту Київському, але й українському Міністерству ісповідань24. Отже, підтримуючи ідею запрошення Георгія, Смарагд розраховував знайти ще одного союзника в протистоянні з єпископом Кременецьким. Однак дуже швидко переконався в своїй помилці.

Таким чином, ще до появи в Польщі архієпископа Георгія архімандрит Смарагд був з головою захоплений боротьбою і протистоянням, чого монах мав би уникати. Питання автокефалії, взаємин з урядом тощо також ще не набули гостроти, але архімандрит уже окреслив для себе табір друзів і табір ворогів. Зважаючи на особливості характеру, архієпископу Георгію не важко було потрапити до останнього.


Жертва вбивства

Архієпископ Георгій (в миру – Григорій Ярошевський), як і архімандрит Смарагд, походив з родини священика. Закінчив Подільську Духовну Семінарію, а потім Київську Духовну Академію (1896 року). Чернечий постриг прийняв 1898 року. 2 липня 1906 року був висвячений на єпископа Каширського, вікарія Тульської єпархії. З 1910 року – ректор Санкт-Петербурзької Духовної Академії, яку закінчив і Латишенко. В липні 1916 призначений на Мінську кафедру, яку формально продовжував займати і до своєї появи в Польщі, хоча в своєму єпархіальному місті останній раз був ще в кінці 1918 року. В 1919 році деякий час керував, за дорученням Вищого Церковного Управління Південного Сходу Росії (діяло на територіях, зайнятих Добровольчою Армією) Харківською єпархією. З 1920 року – на еміграції (Константинополь, потім – Сербія). На початку 1921 року прийняв призначення стати керуючим російськими церквами в Італії25.

Вирішивши запросити архієпископ Георгія до Варшави польський уряд попередньо навів довідки про нього. Цікаві спостереження було викладено в інформаційній записці відділу безпеки Новогрудського Уряду Воєводського (19 травня 1921 року). Описуючи діяльність владики на Мінській кафедрі, автори відзначили: “Займався переважно справами науковими, без особливого натхнення відправляв службу Божу, проповідував стилем високим і літературним, а політикою зовсім не цікавився, як нібито та сторона діяльності зовсім була йому байдужа.



На противагу до своїх попередників, які постійно нападали на інші визнання – не мав симпатій серед білого духовенства, а тим більше не був популярний в тих сферах”26. Не можна сказати, що автори записки на 100% мали рацію – нам відомий епізод початку 1917 року, коли білоруська громада Петрограду вимагала від Обер-Прокурора Святішого Синоду змістити Георгія саме за політичну діяльність і розпалювання релігійної ворожнечі27, однак один момент ними було вловлено – Георгій не мав симпатій серед підвладного йому нижчого духовенства. Жорсткий адміністратор (це виявилося, зокрема, і під час згаданого конфлікту 1918 року з єпископом Діонісієм) він був “князем Церкви”, не намагаючись загравати з підлеглими. Він дійсно не дуже цікавився політикою, однак чітко відчував політичну кон’юнктуру. Наприклад у тому ж 1918 році архієпископ Георгій підтримав діяльність “Просвіти” у Мінську (за це Міністерство сповідань навіть висловило йому подяку)28 і в листуванні з українськими установами всіляко підкреслював, що є за походженням українцем. Потрапивши в Варшаву він вже намагався на цьому не акцентувати увагу, розуміючи, що це тільки ускладнить його відносини з польським урядом. Підкреслимо – цілком можливо, що владика Георгій відчував себе більшою мірою українцем, аніж архімандрит Смарагд себе – білорусом, однак заходи першого, спрямовані, наприклад, на допущення національних мов в Православній церкві в Польщі тощо не викликали у останнього жодних заперечень.

Зерно конфлікту полягало в іншому. Обидва вони були виховані в Російській Церкві Синодального періоду, з її установкою на безумовне підпорядкування діяльності влади церковної інтересам влади світської. Однак Смарагд вважав, що цю модель взаємовідносин не можна переносити на умови Польщі, країни католицької, тоді як Георгій дотримувався думки, що тільки впорядкувавши відносини з державою, можна впорядкувати саму Православну Церкву в Польщі. Зробити це, не йдучи на якісь поступки уряду було неможливо, але тільки такий шлях закладав можливості адаптації Церкви до нових політичних умов. В одній із розмов між ними Смарагд кинув фразу: “Владыка, вы должны расстраивать Польшу, а вы её обустраиваете!»29, вказуючи на те, що його співробітництво з «чужою» світською владою перейшло «допустимі норми». Дійсно, окремі поступки Георгія вимогам уряду могли видаватися надмірними. Проте, принаймні спочатку, архієпископ не зробив якихось екстраординарних кроків, що б протиставили його решті єпископату. Правда, ще перебуваючи в Італії (12 червня 1921 року) архієпископ написав польському послу, що, у випадку коли уряд дозволить йому приїхати до Польщі, він ніколи не дозволить собі виступати проти Польщі і польського уряду, “как равно и унижать католическую религию"30. Зауважимо, що в згаданий момент не йшлося про те, що архієпископ Георгій очолить Православну Церкву в Польщі, чи столичну єпархію – він мав приїхати для управління тією частиною Мінської єпархії, яка відійшла після підписання Ризького миру до Польської держави. Уряд вимагав подібної декларації від всіх Преосвященних, тому навряд чи доводиться говорити, що Георгій, продемонструвавши лояльність, проклав дорогу до керування Церквою.

Перші дії архієпископа в Варшаві також були цілком стандартні. Він погодився прийняти від польського уряду доручення на керування Варшавською і Холмською єпархією (декрети 1920 року, видані єпископу Володимиру, було анульовано). Однак не здійснив жодних розпоряджень по цих єпархіях до підтвердження своїх повноважень з боку Патріарха. Усунутий від управління єпископ Володимир не маючи по суті претензій до дій архієпископа Георгія, тим не менш досить нервово прореагував на постанову Міністерства Визнань. У листі до міністра від 6 жовтня 1921 року він заявив, що може передати управління тільки єпископу Більському Сергію (Корольову)31, хоча останній ніколи не визнавався польським урядом в якості єпископа (його призначили без узгодження з урядом) і це було добре відомо Преосвященному Володимиру. Непорозуміння в середовищі єпископату і образи на архієпископа Георгія з’явилися, таким чином, одразу після його прибуття до Варшави і були викликані зовсім не якимись неканонічними діями. Архімандрит Смарагд був особливо близький саме з згаданими єпископами (Володимиром і Сергієм) і також без особливого ентузіазму сприйняв можливість потрапити під юрисдикцію архієпископа Георгія (як Холмського єпархіального архієрея). Під час судових слухань згадувалося, що він, разом з єпископом Володимиром підготував звернення до Патріарха з проханням не призначати Георгія на Варшавську і Холмську кафедри, а зробити його архієпископом Волинським, усунувши від керування цією єпархією Діонісія.

Природно, що єпископ Діонісій з настороженістю сприйняв появу колишнього Мінського архієпископа в Польщі. Під тиском Міністерства Визнань він, разом з єпископом Пантелеймоном (Рожновським) згодився підписати листа до Патріарха, з проханням утворити орган управління Православною Церквою в Польщі і поставити на чолі його архієпископа Георгія. Але характерно, що після призначення Георгія екзархом, Міністр Ісповідань УНР І. Огієнко вагався, чи передавати йому свої поздоровлення, побоюючись, що це буде неприємно єпископу Діонісію. Проте досить швидко виявилося, що, попри старі непорозуміння, у ієрархів немає підстав для конфлікту і їх поєднує спільне бачення перспектив облаштування церковного життя в Польщі. В подальшому саме ці два Преосвященні здійснили всі кроки в напрямку до автокефалії.



Отже, Смарагд обманувся в своїх сподіваннях щодо архієпископа Георгія. Ймовірно архімандриту було відомо, що вже в своєму першому листі Патріарху з Варшави (6 вересня 1921 року)32, архієпископ згадує про нього, в тому сенсі, що польський уряд не погодиться з призначенням єпископа Дубенського, здійсненим Собором єпископів всієї України. Патріарх погодився з аргументами Георгія і видав Указ про призначення архімандрита Смарагда на кафедру єпископа Слуцького, вікарія Мінської єпархії. Але ще до отримання цього Указу екзарх Георгій, як новозатверджений єпископ Холмський, послав Смарагду вимогу здати звіт по Духовній Семінарії. З даної справи розпочався їхній конфлікт.

Восени 1921 року семінарія уже не функціонувала, а архімандрит Смарагд, хоча й продовжував вважатися ректором, нею не займався і навіть проживав не в Кремінці (місце останнього перебування) чи Холмі, а у свому рідному селі, поблизу Гродно. Розпорядження, направлене за адресою семінарії, Смарагд не отримав. Архієпископ Георгій, не дочекавшись відповіді, заборонив Смарагда в священнослужінні за “промедление в ответе и пренебрежительное отношение к распоряжениям”. До лютого 1923 року ця заборона так і не була знята.

Прихильні до архімандрита єпископи, особливо – Володимир, найближчим співпрацівником якого був архімандрит, вказували екзарху, що не можна забороняти у священнослужінні людину, яка навіть не отримувала його розпорядження. Але Георгія це не переконувало і свого рішення він не міняв. Що ж спонукало його до цього?

По-перше, архієпископа роздратувала не відсутність відповіді на конкретне розпорядження. Його Смарагд дійсно міг не отримати. Однак архімандрит знав, що тепер саме Георгій є його єпархіальним архієреєм (тобто – безпосереднім начальником), проте навіть не подумав з’явитися до нього. Екзарх небезпідставно потрактував ці дії як вияв фронди не тільки з боку самого Смарагда, але й тих Преосвященних, з якими той був близький.



По-друге, отримавши повноваження Першоієрарха Православної Церкви в Польщі, архієпископ (з січня 1922 – митрополит) Георгій одразу розпочав підбирати на ключові посади людей, особисто відданих йому33. Смарагд був призначений на кафедру за межами Польщі, але його єпископська хіротонія мала бути здійснена саме тут. Та архімандрит мав польське громадянство (сам Георгій, до речі, так його й не отримав)34, і змусити його виїхати з країни було неможливо. Допустивши висвячення Смарагда Георгій серйозно б ускладнив собі життя, оскільки змушений був би мати справу з єпископом, на якого не існувало жодних важелів впливу35.

Отже, непорозуміння між Високопреосвященним Георгієм і архімандритом Смарагдом виникли ще до перших проявів загострення боротьби в середовищі єпископату, викликаного питаннями конкордату з державою (обговорювалося в січні 1922 року) і автокефалії (вперше недвозначно сформульованого в червні того ж року). Для Георгія це не був конфлікт на особистому грунті, він без вагань здійснював кроки по усуненню від посад всіх, не згодних з його політикою. Попри пізніші заяви, для Смарагда конфлікт набув яскраво персоніфікованого характеру, дії одного недоброзичливця (Діонісія) злилися в його очах з діями митрополита. Ефект посилило ще й те, що зусиллями Георгія були зміщені єпископи, які протегували архімандриту: один за одним були усунуті єпископ Двінський Пантелеймон (Рожновський), керуючий Гродненською єпархією Володимир (Тихоницький), архієпископ Віленський Єлевферій (Богоявленський)36. На суді один з цих єпископів, Пантелеймон, відверто сказав, що на його думку, якби митрополит не усунув Преосвященного Володимира, то й вбивства б не було. Та й сам Смарагд, описуючи підготовку до злочину, пояснив чому він не здійснив задумане раніше (під час попередніх зустрічей з митрополитом) – через небажання засмутити єпископа Володимира, який перебував на той момент у Варшаві.

Отже, час і особливості генези конфлікту змушують сумніватися в версії про те, що саме розходження з митрополитом в питанні автокефалії були мотивом злочину. В промовах адвокатів та свідків захисту цей момент робився головним – до нервового зриву архімандрит був доведений саме політикою митрополита спрямованою на усамостійнення Церкви від Москви. Як вже згадувалося, кроки в цьому напрямку були здійснені лише влітку 1922 року. Та ще за декілька місяців до цього (23 лютого 1922 року) архієпископ Єлевферій, єпископ Володимир і єпископ Сергій писали в своїй доповіді Патріарху: "Необходимо немедленно разрешить архимандрита Смарагда от незаконного и пристрастно наложенного запрещения и подтвердить распоряжение об его хиротонии. Считаем долгом предостеречь, как бы долгие и явно несправедливые неприятности не истощили терпения архимандрита Смарагда и он не сделал бы какого-либо рокового, непоправимого шага"37.

Митрополит провокував Смарагда на його вчинок не стільки змістом своїх дій, скільки формою і способом, яким вони втілювалися в життя. Він й не намагався порозумітися з своїми опонентами, надаючи перевагу нехитрим інтригам для усунення їх з посад. Навіть прокурор, охарактеризувавши Георгія як людину рідкісної індивідуальності і талантів, не втримався, щоб не відзначити його залізну волю і рішучість щодо інакомислячих. Він процитував фразу митрополита, наведену в одному із свідчень: “Удивляюсь Пилсудскому, что он, старый революционер, не может поладить со своими противниками. Пусть поступит так как я”. Судовий процес продемонстрував, що побічним ефектом такої політики стало те, що кількість ворогів чи недоброзичливців у митрополита набагато перевищувала кількість тих, хто розходився з ним в принципових питаннях.


следующая страница >>
Смотрите также:
Православна Церква в Польщі на початку 1920-х рр крізь призму судового процесу над Павлом Латишенком
375.22kb.
2 стр.
Ігор Руснак Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
236.78kb.
1 стр.
-
2761.26kb.
20 стр.
Розділ 11 українська церква на зламі епох 11 Духовні засади відродження Української Церкви
571.61kb.
3 стр.
Школа-ліцей інформаційних технологій
22.81kb.
1 стр.
Г г. – послевоенное урегулирование, создание Версальско-Вашингтонской системы; вторая половина 1920-х г г
45.77kb.
1 стр.
Навчально-методичний посібник м. Біла Церква 2009 Лавренчук Г. М. Задачі з географії: навчально-методичний посібник. Біла Церква, 2009. 60 с
666.52kb.
7 стр.
Печатается по постановлению центрального комитета коммунистической партии
6011.12kb.
27 стр.
Художественное время и пространство в русскоязычных романах в. Набокова 1920-1930 годов
283.32kb.
1 стр.
Г. А. Надсон (1920) в результате ряда тщательно выполненных опытов еще в 1920 г показал, что ионизирующая радиация вызывает у грибов и бактерий стойкие наследственные изменения. Он выделил таким путем у
51.77kb.
1 стр.
Рабочий процесс судового двс с комбинированным смесеобразованием и воспламенением от сжатия 05. 08. 05 Судовые энергетические установки и их элементы
337.73kb.
1 стр.
Лекции по истории образования и общественной жизни евреев Латвии в 1920-40 гг с последующим обсуждением и дискуссиями
47.88kb.
1 стр.